Читати книгу - "Ловці думок, Любов Відута"

Колос нечутно повернувся до зали. Саме так у тиху гавань упливають човни. Він підбадьорливо кивнув Ештонові й простягнув Арніці невелику скриньку зі словами:

— Casus a nullo praestator.[9]　

— Casus?[10] — перепитала Арніка.　

Колос заповзято почав пояснювати причину можливої помилки, але Ештон із тих пояснень зрозумів ще менше, ніж із їхньої попередньої розмови. Арніка кивала, перепитувала, сперечалася, доводила своє. Якоїсь миті підперла долонями щоки й стала пильно вдивлятися в підрахунки, які записала для Колоса на аркуші, поки він виходив. По тому розсміялася й знітилася. Ештон не розумів її емоцій, але сподівався, що згодом дівчина все йому пояснить.

— Арніка мусить виїхати з міста, — звертаючись до Ештона, сказав тихо Колос. — Найкраще, щоб вона просто зникла. Її розшукуватимуть півроку, відраховуючи від сьогодні — саме за цей термін угода набуде чинності. Перед вашим візитом моя довірена особа вже повідомила всім укладачам угод про те, що я підтверджую: угода відбулася. Якщо Клізі й той, хто за ним стоїть, знайдуть Арніку раніше, ніж за півроку, то і вона, і ми розділимо долю Чиста. Поки її не знайдуть, ми будемо у відносній безпеці. Я зробив певні розпорядження. За декілька днів отримаю відповідь від свого доброго друга з краю…

Рипнули двері. Колос пішов подивитися, хто там, але за ними було порожньо. Він задумливо й повільно повернувся назад і продовжив:

— Байдуже, якого друга. Тебе, Арніко, уже почали шукати. У тебе нема навіть кількох днів. Додому тобі не можна. — Колос заклопотано ходив кімнатою, але розмірковував напрочуд спокійно. Він підійшов до картини, що висіла на стіні, зняв одну намистину, майстерно прикріплену до намальованої на портреті матері, й сказав:

— Опинишся за межами міста, проковтни. Вона вкаже тобі дорогу до того дому, де ти будеш у безпеці.

«Така сама кулька провела мене до школи ловців у Палацовому місті», — подумав Ештон.

До зали потяглася вервечка слуг із їжею й напоями. Колос запросив гостей повечеряти. І Ештон, і Арніка охоче погодилися. Спочатку їли мовчки, а коли слуги пішли, то стали розмірковувати, як краще заховати дівчину. Зрештою, їй самій належало вирішити, що робити далі. Колос розповідав про чутки, які поки що не мають підтвердження, але дуже ймовірні: Правитель збирає всіх укладачів угод і з них обиратиме собі радника. Серед них не залишилося жодного з трьома фіолетовими камінцями.

— Клізі лютував, коли побачив у мене Чистову сережку, — зібравшись із духом, сказала Арніка й ковтнула трохи води.

— У мене нема доказів його вини чи невинності. Поки що нема, — мовив, трохи помовчавши, Колос.

Двійко білих голубів усілися на підвіконня. Вони вуркотіли, постукуючи дзьобами у вікно. Кожен із трьох, хто сидів за столом, дивлячись на них, думав про своє. Декілька разів карлиці-служниці питали дозволу увійти, та Колос заперечно похитував головою. Двері зачинялися, і за певний час усе повторювалося, аж поки нарешті співрозмовники не обговорили все, що хотіли.

— Мені було б спокійніше, якби в тебе було це, — Колос простягнув Арніці записані на аркуші свої думки й підрахунки, пов’язані з угодою. Юнак перевірив свій уловлювач думок — він був увімкнений і не дозволяв потужному будинковому вловлювачеві Колоса красти Ештонові думки. Інтуїція підказувала, що йому слід якнайшвидше забратися з цього дому. Та юнак розумів і те, що певною мірою через нього Арніка на півроку може стати вигнанкою.

Колос став перед нею на коліно, поклав свою руку на її невелику худеньку долоньку, опустив голову і здавленим голосом, роблячи над собою певні зусилля, сказав:

— Я боронитиму тебе, наскільки вистачить уміння й сил! — Покрутив головою, підняв її вгору, ковзнув поглядом по Ештону і додав, дивлячись крізь нього: — Я обіцяю тобі, як обіцяв Чистові. Щодо Клізі — я покажу йому, що pacta sunt servanda.[11] Чист хотів би, щоб я зробив це для тебе.

Цієї миті в душі Ештона прокинулося щось давно забуте і світле, чого він не відчував, напевно, відтоді, як мама гукала його з найпотаємнішого закапелку в саду й, коли вони із сестрою наввипередки підбігали до неї, обіймала обох. Гаряча хвиля огорнула юнака, і спогади, що пробивалися крізь невидиму білість стіни, заполонили його теплом, схитнули і роєм стали залітати в ті комірчини пам’яті, у яких їм давно належало бути. Пам’ять хлопця розгортала перед ним картини, де батько стояв на одному коліні перед мамою, як зараз Колос перед Арнікою, бабуся, дідусь, дитячі ігри й забави, гості, що приходили в дім, подорожі, думки, фрази, слова… Ештонові стало зле, і він знепритомнів.

…Юнак лежав на Колосовому дивані й ковтав воду, а разом із нею і сльози — чи то дитячі, чи дорослі, чи печалі, чи щастя. Виявляється, усі його спогади нікуди не щезали — вони завжди були з ним, сиділи в його голові, вельми налякані й стиснуті невидимим утискувачем настільки, що утворили всього лиш одну манюсіньку кульку, яка тихенько калатала всередині та, будучи надто малою, не могла вивільнитися й повернутися у втрачений закапелок пам’яті. А зараз він бачив біля себе Арніку, Колоса, двох служниць-карлиць, які лили на нього воду, і відчував, що голова може луснути від надлишку тієї інформації, що в ній з’явилася. Ештон переповнився нею й був по-дитячому слабким та водночас сильним, як ніколи досі.

Похитуючись, підвівся. Колос дивився на нього здивовано.

— Ти хочеш піти з ним, з оцим? Та він же трохи того… — перепитав Арніку.

Дівчина мовчки кивнула, і Колос визволив її маленькі руки зі своїх. Він розумів, що зможе її захистити, тільки залишаючись у місті, і усвідомлював, що, відпускаючи з Ештоном, уже не поверне її такою, якою знав досі. Арніка віддала Колосу кульку, з якою могла б знайти будинок-прихисток. Цієї миті вона відчула, що це правильно, що саме так і повинна зробити. Кулька знову опинилась на своєму місці на шворці на портреті Колосової матері. Ештон бачив, як Колос навпомацки нанизує її, наче намистину в коралі. Тільки ловці бачать їх. Навіть попри зчитувачі, усі інші люди можуть лише віддалено знати те, що міститься в мікрокульці. А ловці бачать. І Ештон бачив, що його й Колосові кульки, адресовані Арніці, однаково яскраво-вогнисті…

Та зараз юнак більше не міг ні про що розмірковувати — невпорядковані думки враз визволилися й стали заповнювати всі вільні комірки пам’яті. Йому навіть здалося, що він став набагато важчим і не зможе йти. Арніка погано розуміла, що зараз коїться з хлопцем. Її збентежили слова Колоса. Дівчина шкодувала,