Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Ти що тут робиш і звідки в тебе машина?

Забувши про те, що збиралася надіслати повідомлення, я блокую телефон і засовую його в задню кишеню джинсів.

Спускаюся зі сходів, оглядаючи автомобіль. Не сказати, що новий. У деяких місцях крихітні подряпини, але це не знімає мого питання. Звідки в нього машина?

- Твій батько вирішив, що нам варто їздити до школи вдвох, бо твій братик уже тричі спізнився вранці на заняття. І попросив сьогодні забрати тебе з танців.

З глузду з'їхати. Тато купив Скайлеру машину?

Підходжу ближче, широко посміхаючись і помічаю, як парубок пильно дивиться на мої уста. Сто відсотків згадує, що вчора накоїв і радіє своїй витівці.

Точно. Я ж зла на нього.

– Я не поїду з тобою!

Випалюю перш, ніж сама встигаю збагнути, що несу. І головне чому? Зазвичай я досить чемна і ніколи не влаштовую сцен. Якби зараз за мною заїхав, наприклад, Рой, я покірно сіла б на сидіння. Так само, як і інші знайомі мені хлопці. Але дивлячись на примружений погляд Скайлера, мені чомусь хочеться повередувати. Взагалі себе не впізнаю.

- Не поїдеш.

Констатує він, трохи схиливши голову на бік.

– Ні. Я все ще зла на тебе за вчорашнє.

- Я ж вибачився.

– Ти не вибачався.

Скайлер закушує губи, ніби намагається не посміхнутися і це вибиває мене з колії ще більше. Веселиться він. У мене трагедія, а йому весело.

Розвертаюсь і прямую у бік найближчої зупинки. Серце тільки частіше починає стукати, але я не розумію чому. Може, тому що чую, як дорогою неквапливо шарудять колеса просто позаду мене?

Обертаюся і точно. Джип повільно їде слідом. Скайлер спокійно веде машину, закинувши одну руку на дверцята, а другу поклавши на кермо. Цікаво, хто вчив його кермувати? Сумніваюся, щоб в інтернаті дітям давали для цього машини. Тоді хто?

Матір? Друзі? Дівчина?

Цікаво, чи він має дівчину? Жодного разу за весь час, що я його знаю, він не з'являвся з нею у нас вдома. Але йому може бути незручно привести її.

Нахмурившись, відвертаюсь і продовжую брести вперед. Якщо має дівчину, то вона теж з інтернату, чи не обов'язково? Хоча,  якби вона в нього була, він би не фліртував із Сибіллою, вірно?

Чому раптом ці питання атакували мене? Трясу голову, усвідомлюючи, що йду тією ж вулицею, на якій ми зустрілися пів року тому. Міцніше стискаю ремінь сумки.

Моя нога не ступала сюди з того часу. І чому я пішла сюди зараз? Обертаюся, вважаючи, що зараз він точно мене повинен згадати, але вираз обличчя Скайлера не змінився. Воно поблажливо-усміхнене. Він закинув голову назад і дивиться на мене, скрививши губи в усмішці.

Ми майже доходимо до того місця, де минулого разу його дружки відібрали мої сережки та телефон, коли я помічаю за столиком компанію хлопців.

Страх миттєво паралізує. Я зупиняюся, вдивляюсь у їхні обличчя, намагаючись знайти знайомі і мені здається, що бачу їх. Хоча може це тільки моя збочена уява грає зі мною злу гру.

Щось торкається моєї талії, змушуючи здригнутися. Обертаюся і розумію, що це позашляховик. Скайлер зупинив його прямо в міліметрі від мене. Божевільний.

Гучний вибух сміху змушує мене смикнутися. Кидаю погляд на компанію і плюнувши на все, забираюсь у машину.

Зачиняю двері і втискаюсь у сидіння.

Погляд сіро-блакитних очей уважно ковзає моїм обличчям.

- Що змусило тебе зійти до моєї компанії? - знущається, але на обличчі немає ні краплі веселощів.

- Я занадто втомилася, щоб всю дорогу йти пішки, - відповідаю якомога безтурботніше, раз по раз косячись на компанію, що курить, - Поїхали швидше.

Скайлер, окинувши мене дивним поглядом, тисне на педаль газу, і ми нарешті минаємо цю жахливу місцевість.

Непомітно видихаю і кошуся на нього. У виразі його обличчя немає жодного натяку на те, що діється зі мною всередині. Ні, він все ж таки мене не згадав. Напевно, це на краще.

Відкриваю сумку, щоб дістати пляшку води, але та виявляється порожньою. Ну ось.

- Зліва від тебе, - вимовляє Скайлер, не відриваючи очей від дороги.

Нерозуміючи опускаю голову і бачу в підсклянці великий закритий паперовий стаканчик.

Беру його та роблю маленький ковток. Какао.

- Якби ти сіла одразу, могла б пити теплий.

Посмішка розпливається на моєму обличчі, але я навіть не намагаюся її сховати.

Скайлер купив мені какао. Це так дбайливо з його боку.

Хлопець скошує на мене погляд.

- Зрозуміла свою помилку? - Натякає на холодний какао, але мені все одно.

Адже суть зовсім в іншому. Він стає мені справжнім братом, а це шалено радує.

- А ти свою? – у свою чергу маю на увазі його вчорашню поведінку.

- Обіцяю більше не зривати тобі перших поцілунків.

– Перших? Він зазвичай один єдиний у житті.

- Із Роєм ще не було.

Трохи червонію і відводжу погляд у вікно.

- Сподіваюся, буде.

Скайлер включає музику і ми далі їдемо мовчки.

На одному зі світлофорів я помічаю величезний білборд із зображенням приголомшливого будиночка на дереві.

Дістаю телефон та роблю знімок на камеру. Може, все ж таки мені вдасться вмовити тата побудувати такий для Ейдана.

- Навіщо тобі це? – цікавиться Скайлер, помітивши мою дію.

Ми від'їжджаємо, а я рухаю зображення на екрані пальцями, щоб роздивитися деталі.

- Колись давно мені дуже хотілося мати такий будиночок на дереві, - зізнаюся, згадуючи скільки разів я спочатку натякала батькові про подібне, а потім просила відкрито. - Але тато твердив, що це небезпечно. Я виросла, настала черга Ейдана просити такий, ось тільки тато своїх рішень не змінює.

- А мати?

- Мамині рішення майже завжди збігаються з татовими, - зітхаю я.

Скайлер не відповідає.

Я засовую телефон назад у сумку і відкидаюсь на сидінні. Повертаюсь до хлопця боком.

- Що в тебе із Сибіллою? - Змінюю тему, тому що дірка знову дається взнаки.