Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

номінувати на Пулітцерівську премію. Її не номінували (хоча Рейчел таки здобула премію Гораса Ґрілі та премію ПЕН/Віншіпа за майстерність у розслідувальній журналістиці), та її це все-таки не обходило: вона знала, що добре впоралась, а тоді цього було достатньо. То був бар для старих, із червоними дверима, що звався «Кран Кенніллі» та сховався в одному з останніх кварталів району, які ще не піддалися джентрифікації[10]. Сама його назва, якщо Рейчел не зраджувала пам’ять, відсилала до тих часів, коли всі ірландські бари повинні були мати умовно літературні назви, на кшталт «Ворота святого Якова», «Єлисейські поля» чи «Острів статуй».

Урешті Рейчел відшукала червоні двері у кварталі, якого не впізнала відразу, бо на зміну «тойотам» і «вольво» там прийшли «бенци» та спортивні «рейндж-ровери», а функціональні ґрати на вікнах було замінено філігранними та естетично привабливішими. Бар Кенніллі досі був на місці, та тепер його меню вивішували за дверима, а з нього викинули смажену моцарелу та нагетси фрі, замінивши їх свинячими щічками й тушкованим кале.

Рейчел попростувала до вільного стільця у віддаленому кутку, біля столу для офіціантів, а коли її знайшов бармен, замовила горілки з льодом і спитала, чи нема в нього сьогоднішньої газети. Вона була вдягнена в сірий худі поверх білої футболки з трикутним викотом і блакитні джинси. На ногах у неї були чорні потерті туфлі без підборів, такі ж непримітні, як решта її костюма. І байдуже. Хоч скільки люди говорили про прогрес, про рівні можливості, про покоління після сексизму, жінка все одно не могла посидіти в барі сама й випити, не привертаючи чиїхось поглядів. Рейчел не підіймала голови, читала «Ґлоб», попивала свою горілку й намагалася не дати розгубленому горобцеві у себе в грудях затріпотіти крильцями.

Бар був заповнений щонайбільше на чверть, і це було добре, та клієнтура там зібралася значно молодша, ніж розраховувала Рейчел, і це було недобре. Зі старожилів, яких вона сподівалася побачити, зосталася тільки четвірка дідів, які сиділи за подряпаним столиком біля підсобки й часто тікали на перекур. Наївно було думати, ніби тут, у наймоднішому з усіх районів Бостона, любителі чарки й пива могли встояти під натиском односолодового контингенту.

Старожили, які не цуралися випивати вдень і дудлили з високих банок «Пі-Бі-Ар» і «Ґансетт» без закуски з присмаком заліза, рідко дивилися новини о шостій. Молодше покоління теж їх не дивилося — принаймні в реальному часі, — та воно могло їх записувати чи переглядати згодом із ноутбуків. А ще воно, звісно, регулярно заходило на YouTube. Минулої осені, коли світом розлетілося відео зі зривом Рейчел, воно за перші дванадцять годин набрало вісімдесят тисяч переглядів. За добу з’явилися сім мемів і відеонарізка, в якій Рейчел кліпала, затиналась і важко дихала під ремікс пісні Бейонсе Drunk in Love. Ось як усе вийшло: п’яна репортерка втрачає самоконтроль під час прямого включення з гетто в Порт-о-Пренсі. За тридцять шість годин від того інциденту відео набрало вже двісті сімдесят тисяч переглядів.

Нечисленні друзі казали Рейчел, що вона, ймовірно, переоцінює кількість людей, які впізнають її на публіці. Вони запевняли її, що те відео, хоч його й переглянуло багато людей, мало хто пам’ятає: така вже природа епохи вірусної популярності, що потребує невпинного поповнення контенту.

Однак можна було спокійно вважати, що в цьому барі його бачила половина тих, кому менше тридцяти п’яти. Тоді вони могли бути вгашені чи п’яні, а отже, була ймовірність, що вони побачать, як жінка в бейсболці за барною стійкою читає газету, і не мати жодних асоціацій. Але хтось із них, можливо, таки був тверезий і мав добру пам’ять.

Швидко позирнувши кілька разів, вона оцінила інших людей за самою барною стійкою: дві офісні працівниці, що попивали мартіні з краплею чогось рожевого; п’ятеро чоловіків-брокерів, які лигали пиво й весело дивились якийсь матч по телевізору в себе над головами; різностатевий гурт технарів під тридцять, які навіть пити примудрялися зі згорбленими плечима; а також гарно вбрана й доглянута парочка трохи за тридцять, у якій чоловік був явно п’яний, а жінка явно відчувала огиду й легкий острах. Останні двоє сиділи найближче до Рейчел — за чотири стільці праворуч, і один із цих стільців якось мало не впав на інші два, піднявши з підлоги передню пару ніжок.

— Господи, досить! — сказала жінка, і страх з огидою відобразилися не лише в її очах, а й у її голосі.

— Та заспокойся, бля, грана балувана… — сказав хлопець, і тут він ненароком помітив Рейчел, а тоді її помітила його подружка. Коли ж він поставив стілець назад, усі троє вдали, ніби цього не сталося.

Рейчел майже допила й вирішила, що ідея була кепська. Через страх перед певними людьми, себто тими, хто бачив її нестриману панічну атаку в новинах о шостій, вона забула про жах, який викликали в неї люди загалом, чимраз сильнішу фобію, про масштаб якої вона тільки починала здогадуватися. Треба було після суду чкурнути додому. Взагалі не треба було сидіти в барі. Господи. Горобець затріпотів крильцями. Не надто судомно, не несамовито — поки що. Але темп його рухів збільшувався. Вона усвідомлювала, що серце її теліпається, повиснувши на кривавих шнурах. На неї дивився весь бар, і вона була майже певна, що в мішанині численних голосів у себе за спиною розчула чийсь шепіт: «Ота репортерка».

Рейчел поклала на барну стійку десятидоларову банкноту, радіючи, що має таку, бо уявити не могла, як чекала б на решту. Вона вже не могла всидіти на цьому місці ні секунди. У неї стиснулося горло. Боковий зір став розпливчастим. Повітря неначе розплавилося. Вона спробувала підвестись, але бармен поставив перед нею келих із випивкою.

— Це вам із «повагою» від одного пана.

З того боку стійки переглядав матч гурт хлопців у костюмах. Вони скидалися на колишніх мажорів-ґвалтівників. Їх було п’ятеро, і всі мали десь від тридцяти до тридцяти п’яти років; двоє з них поступово гладшали, а очі в усіх були одночасно надто маленькі й надміру ясні. Найвищий із них показав, що впізнав її, нахиливши підборіддя та здійнявши келих.

Вона спитала бармена:

— Він?

Бармен озирнувся через плече:

— Ні. Не з тієї компанії. Інший. — Окинув поглядом бар. — Напевно, пішов відлити.

— Що ж, передайте йому мою подяку, та…

Блін. Тепер до неї йшов п’яний хлопець, який перекинув стілець, і показував на неї так, наче вів телевікторину, у якій вона щойно виграла меблевий