Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

-- Справа не в цьому. Просто… вони недобрі хлопці, навіть для таких як я і ти. Ти по-своєму митець, а я бізнесмен. Але ці люди – вбивці. Природжені, ти мене розумієш?

Я посміхнулася.

-- Хоча тобі здається, що я схожа на святу – це не так, Фенгале Дарувнер. Я бачила смерть і сама вбивала.

-- Але це не твоя професія. Ти не придушуєш бабусь в ліжку за спадок. Не вбиваєш ножем невірних чоловіків, не скидаєш зі сходів безплідних жінок. В тобі немає цієї безжалісності, Амро Тетіс, як і в мені. Більшого покидька від людини, що стоїть за ім‘ям, яке ти хочеш, тобі не знайти.

-- Отже, ти його знаєш?

-- Одного разу я бачив, як він перерізав людині горлянку. Бідолаха їв обід, вони сміялися і балакали, а тоді не моргнувши й оком він перерізав нещасному підеру шию від вуха до вуха. Потім зіштовхнув того ще живого з крісла, сів на його місце і доїв клятий обід. -- Дарувнер похитав головою. – Знаєш, що він сказав мені? Він сказав,”Солі малувато.”

-- Як його звати, Дарувнере? Ти не єдиний в кого я можу спитати.

-- Ти не хочеш мене слухати? Гаразд, його звуть Гавон. Вайлуватий Гавон. Він є власником Шпори Півня, на Гайвороннику.

Гайворонник – частина Люсерніса, яка за століття перетворилася в ракову пухлину, стала домом для злиденних і відчайдухів. На цих вузьких, заплутаних, завалених сміттям вулицях навіть не чули про реформи Морно, а міська варта не наважувалася туди заходити. Люди називали його Дванадцятим Колом Пекла. А Шпора Півня була одним з тих барів, які мали там “погану” репутацію. Мене не здивувало, що його власник додатково займається вбивствами на замовлення.

-- Дякую тобі, Фенгале.

-- Не дякуй мені за те, що може тебе вбити.

-- Добре. Але я твій боржник.

-- Ти це серйозно?

-- Так.

-- Тоді пообіцяй мені дещо.

-- Якщо зможу.

-- Не йди сама.

-- Фенгале…

-- Це не жарти, Амро. Не йди туди без когось, хто прикриє тобі спину. Буквально. Якщо даси мені кілька годин, я можу підшукати когось компетентного і надійного.

-- Хто в тебе на думці?

-- Маг. Хольгрен Анградо.

-- Він зараз зайнятий.

Він підняв брову.

-- Хольгрен вже допомагає мені, в обмін на щось, про що тобі краще не знати. Повір мені.

-- В нього достатньо розуму, щоб знати, що тут я маю рацію. Не йди в Гайворонник без нього.

-- Фенгале, я вже не маленька.

-- Ти моя боржниця, і ти пообіцяла.

-- Ще ні.

-- Але пообіцяєш.

Через чверть години я пообіцяла. Втомилася сперечатися. Дарувнер переважно отримує те, чого хоче, хоча б тому, що він терплячий як віл. Хай там як, виявилося, що Дарувнер мав рацію.

Розділ 16

Я не сказала Дарувнеру навіщо мені ім‘я Гавона, а він прямо не запитав. Він для цього надто вихований. Або знав, що не варто ставити запитання, на які не хочеш знати відповіді. Він підозрював, що я збираюся вбити його, послати чіткий сигнал. Потрібно визнати, в цьому було щось привабливе, але я задумала дещо інше. Безперечно, потенційних вбивць відлякало б, якби я прикінчила чувака, який видав на мене контракт, але в мене відраза до холоднокровних вбивств.

В цьому Дарувнер мав рацію. О, я могла сперечатися з собою весь день про моральне право, навести ідеальні докази чому потрібно встромити ніж в серце чоловіка, який заробляв на життя посередництвом між вбивцями і їхніми клієнтами, але себе мені не обдурити. Якщо доведеться, я зможу це зробити, але я сподівалася, що до цього не дійде.

Натомість я збиралася спробувати дещо хитріше. Я розраховувала на те, що посередник, навіть посередник вбивць, повинен виконувати будь-який контракт, якщо бажає зберегти свій бізнес.

Я сподівалася, що заради Керфа в мене все вийде. Якщо так, то нікому навіть в голову не прийде спробувати отримати нагороду за мою голову. Якщо ні, то мені майже гарантована смерть. Хай там що, мої проблеми закінчаться. Але спочатку потрібно піти на похорони.

-- -- --

Місто Мертвих. Ззовні воно виглядало як фортеця збудована якимось божевільним принцом, масивні білі стіни, що тягнулися вгору і вгору, хоча на них і не було вартових веж. Всередину вели тільки одні ворота, напрочуд непрактичні, зроблені з дубових колод шириною в тридцять сантиметрів, оббитих залізом і вкритих таємними символами, що пульсували енергією. Біля воріт була об‘ява на пів десятку мов:

Ворота Зачиняються За Пів Склянки До Заходу Сонця.

До Цього Часу Всім Бути Назовні.

Не Смітити, Кров Не Проливати

Ніяких Троїстих Музик, Ніякої Розпусти.

Вона змусила мене задуматися. Це все для того, щоб мертві були в безпеці, чи живі?

Відповідь, як я довідалася пізніше, була трохи і те й інше. Або ні те, ні інше.

За воротами мене оточили мавзолеї. Деякі були ненабагато більші від лялькових будиночків, інші затьмарювали мій пансіонат. Між ними безладно тіснилися надгробки і скульптури.

Вперед вела тільки одна гравієва доріжка. Я пішла по ній, але завдання знайти похорони Корбіна виявилося непростим. Це місце було велетенським лабіринтом.

-- Це он там, на пагорбі з великою, не дуже добре виконаною статуєю Заплаканої Матері.

Я різко повернулася. Це був хлопчисько в балахоні чернця.

-- Що?

-- Похорони твого друга.

-- Хто ти в біса