Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

був повернутися лише сьогодні вранці. Гаранджа постукав у двері його номера, спиною відчуваючи — оперативник продовжує стежити за ним. Почулися кроки, потім двері відчинилися. Павло Дзюбенко, невисокий миршавий чоловік з коротко стриженим волоссям і симпатичним засмаглим обличчям, з подивом подивився на Віталія. Потім посміхнувся:

— Привіт, Віталію. Заходь. Я щойно повернувся.

Здивування Дзюбенка було цілком природним, раніше ж бо Гаранджа ніколи не навідував його, та й у публічних місцях при зустрічі ледь вітався, але він запросив колегу до себе без зайвих питань.

Гаранджа пройшов до вітальні.

— Я вирішив поцікавитися, як ти з’їздив?

— Просто чудово. — Павло був не проти трохи побалакати про свої справи. — Хочеш справжнього коньяку? Мені тут презентували пляшку широко рекламованого. Ти уявляєш, щойно почув про якесь убивство сьогодні вночі у готелі. Це правда? Убито Жанну Задорожну?

— Так, — відповів Гаранджа. Він уже стояв біля вікна. Завіси вільно спадали, без підтримки шнура. — По всьому готелю метушаться менти.

Дзюбенко скрушно мовив:

— Отакої! Одну секунду, друже, я ще не встиг розпакувати речі. Зараз дістану пляшку й склянки.

І пішов по склянки.

Тим часом, скориставшись відсутністю господаря, Гаранджа зняв з гачка шнур, скрутив і поклав у кишеню сорочки. Потім дістав дві рожеві намистинки і закинув їх під диванчик у вітальні. Коли Павло Дзюбенко повернувся, Гаранджа вже спокійно сидів у кріслі.

— Вона ж була зовсім молоденькою, — сказав Павло, наливаючи коньяк у два великих келихи. — Боже мій! Кому знадобилося вбивати дівча?

Віталій Гаранджа потягся за коньяком і гонорово відзначив, що рука його не тремтить.

— По-моєму, це якийсь маніяк зробив. Але я вірю, що менти злапають цього сучого сина. — Павло Дзюбенко вихилив коньяк. — Таке гарне дівчисько. Мені шкода її друга, цього бідолашного Євгена Гиренка. Він так сподівався на Жаннину успішну кар’єру.

— Розкажи, що цікавого в Харкові, — перемінив тему Гаранджа. Йому дуже не сподобався натяк на божевільного, на маніяка. Чому всі відразу роблять висновок, що вбивство скоїв божевільний?

— Та нічого там цікавого не було, мусив змотатися на два дні, бо здавали нову програму, треба було приглянути, — відмахнувся Дзюбенко і перепитав, чи не хоче Віталій ще хильнути.

— Дякую, мені час іти, — відмовився Гаранджа і підвівся, — а у тебе які плани?

Павло зиркнув на годинник.

— Чортівня! Уже перша година. Маю бігти. У мене зустріч із колегами з Київського телебачення.

Вони разом вийшли з номера й у коридорі стикнулися з Іваном Рудьком і трьома оперативниками, які входили до сусіднього номера. На них правоохоронці не звернули жодної уваги.

— Отакі справи у вас тут кояться, — підсумував Павло Дзюбенко. — Ну, добре, побачимося. — І він, прощаючись, махнув Гаранджі рукою.

Віталій повернувся у свій номер. Отже, докази було підготовлено. Тепер варто дочекатися ночі. Слід сподіватися, що міліція не зуміє швидко знайти Геннадія Калача. Хто перший знайде фоторепортера? У цьому був найбільший ризик для Гаранджі. Він витяг шнур, узятий у номері Дзюбенка, кинув у шафу, поруч поклав ніж і намистини, замкнув на ключ дверцята й захопив його з собою. Оперативник, який досі стовбичив біля сходів, провів його байдужим поглядом і відвернувся.

* * *

Десь близько третьої на столі Миколи Дементія задзвонив телефон. Майор чортихнувся і відставив недопиту банку пива. Ціла купа порожніх банок громадилася перед ним на столі. Дементій у цей час вивчав свої записи, все, що йому вдалося довідатися за ранок. І чим довше він обмізковував ситуацію, тим більше переконувався — Геннадій Калач саме той, хто йому зараз потрібен. І майору страшенно не подобалося, що його досі не знайдено.

Він зняв слухавку:

— Слухаю.

— Майоре, підніміться, будь ласка, на сьомий поверх, — загудів у вухо схвильований голос Івана Рудька. — Ми знайшли номер, у якому вбито жінку.

— Знайшли? — Дементій підвівся. — Іду.

Майор вискочив з кабінету, пробрався крізь юрбу й піднявся ліфтом на сьомий поверх. Туди ж ринули за ним кореспонденти й фотографи. Однак Іван Рудько припустивши, що саме так і станеться, виставив чотирьох охоронців на сходах і біля ліфта, аби перекрити цікавим вхід до коридору. Журналісти, звісно, обурювалися, тож Миколі Дементію довелося запевнити всіх присутніх, що скоро озвучить заяву для преси. Потому він підійшов до Рудька.

— Ну? — нетерпляче запитав.

— Тут не вистачає шнура від завіс. І я знайшов дві намистини. Схоже, вони належали вбитій, — була відповідь.

На обличчі Миколи Дементія з’явилася переможна посмішка.

— Ось тепер ми, здається, справді вийшли на слід. Чий це номер?

Підійшов Фельцман:

— Тут мешкає Павло Дзюбенко. Відомий телережисер з Харкова. Він провів кілька днів у Харкові й повернувся лише сьогодні вранці.

— Виходить, учора номер був порожній?

— Так.

Майор увійшов до номера і заходився уважно оглядати його.

— А намистини?

— Під диванчиком. Я вирішив залишити їх там до вашого приходу, — відзвітував Іван Рудько.

Оперативники посунули диванчик. На килимі лежали дві рожеві намистини. Дементій нахилився і став, не торкаючись, розглядати їх.

— І все? Більше ніде немає?

— Немає. Очевидно, під час боротьби намисто розірвалося й розсипалося по підлозі. Ці дві намистини вбивця просто не знайшов, коли прибирав у номері. Крім того, зник шнур від завіс. — Іван Рудько підійшов до вікна. — Ось, подивіться, тут тільки лівий, правого немає.

— Сфотографуйте намистини, — наказав майор. — Перевірте їх на відбитки пальців. — Він повернувся до Фельцмана. — Номер, звичайно, був зачинений, поки пан Дзюбенко перебував у Харкові? І попри те, хтось тут побував. Це можливо?

Фельцман знизав плечима:

— Практично ні, але, ймовірно, комусь до рук випадково потрапив універсальний ключ. Іноді прибиральниці залишають їх у дверях, коли прибирають номери.

— Перевірте всю кімнату на відбитки пальців, — наказав Дементій. — Це, зрозуміло, забере багато часу, але мені потрібен кожен знайдений відбиток.

Він повернувся до Фельцмана:

— Ви могли б переселити пана Дзюбенка до іншого номера? Мої люди повинні будуть опечатати цей номер, після того як закінчать тут працювати.

Директор кивнув:

— Я обов’язково влаштую пана Дзюбенка.

Іван Рудько і Микола Дементій вийшли з номера.

— Необхідно будь-що розшукати Калача, — сказав Дементій. — Я дам оголошення в пресу, на телебачення, нехай надрукують його у вечірніх газетах, дадуть у новинах. Але це на той випадок, якщо ми не знайдемо фотографа раніше.

— Добре, — сказав Іван Рудько. — Продовжувати діяти за тією самою схемою, тобто ми шукаємо його, бо він може допомогти в розслідуванні?

— Так, — відповів майор, — дайте його словесний портрет, але жодних фотографій. Поки я розмовляю з журналістами, приведіть сюди Євгена Гиренка, треба перевірити, чи впізнає він намистини. Покажіть їх і черговому адміністраторові. — Микола попрямував до журналістів, які нетерпляче чекали обіцяної заяви. Після