Читати книгу - "Клянусь, я твій, Поліна Ендрі"

А я ж знаю, чому вона так зі мною. Знаю. І ненавиджу себе за це. Ти не пробачила мене, моє кохання, та я й сам би ніколи в житті себе не пробачив. Адже все було не зовсім так, як здається на перший погляд, чи не так? Правда б'є куди болючіше, ніж я очікував. Ти зрадник, Кейн Тернер, і настав час тобі вже подивитися самому собі в очі у відображенні і визнати це. Сонце світить занадто яскраво, світлі промені розповзаються дуже швидко після явної негоди, висушуючи дощові калюжі, поки я веду за руку Олівію, вибираючись з цього квіткового ринку, що кишить гомоном, де люди голосно торгуються з продавцями.

- Це квіти для Кімберлі?

- Ні, маленька, вони не для неї.

- А для кого тоді?

Щось змушує мене різко зупинитися, коли я бачу попереду знайомі білі двері на розі п'ятиповерхової будівлі та вивіску над нею. До них щонайбільше йти метрів двадцять. Я роблю глибокий вдих і опускаюся навпочіпки перед Олівією.

- Послухай, учора ми з тобою дуже погано вчинили з твоєю вчителькою. Ти була дуже неслухняною, влаштувала бійку, а я накричав на неї. Думаю, нам обом варто перепросити.

Зазвичай з цим ніяких проблем, - квіти, якісь побрякушки, і вони тануть, навіть якщо я конкретно так завинив. Я звик вибачатися перед дівчатами у такий спосіб. І так, я знаю, про що ви зараз думаєте. Я справді міг би так само хоч тисячі разів вибачатися перед Кім, задаровувати її подарунками та квітами, тільки Кімберлі – не вони. З нею треба по-іншому.

- Добридень, містере Тернер, - весело вітається молода дівчина, поспішаючи до нас, щойно ми показуємося в танцювальній студії. Сьогодні тут напрочуд тихо, а ще мало учнів. - Привіт, Олівія. О-ох, який милий букет! Хочеться вірити, що він для мене.

Так, я сам у шоці. Хоча, букет не надто вже і великий, - п'ять акуратних тюльпанів, загорнуті в милу кольорову обгортку. Як на мене, те, що потрібно для вибачень, але недостатньо, щоб помилково порахувати це за хибні залицяння. Так, це те, що треба.

- Приношу свої вибачення за те, що накричав на вас учора. Діти іноді бувають такими неслухняними...

- Це точно. Іноді вони ті ще непосиди. Але що вдієш, діти - квіти життя. До речі, я дуже люблю тюльпани.

- Ох, звісно, це вам.

- Це дуже мило з вашого боку, - дівчина з м'якою посмішкою промовляє у квіти, вже вдихаючи їхній аромат. Я кілька секунд спостерігаю за нею, намагаючись знайти на її обличчі проблиски вчорашньої образи, але на щастя не знаходжу.

- Що ж, сподіваюся, наш конфлікт вичерпано і ви не ображаєтесь на мене? Врахуйте, я все одно довіряю вам свій скарб і сподіваюся, що такого більше не повториться, - я опускаюся навпочіпки перед малечею: - Олівія, пообіцяй мені, що не почнеш бійку тільки тому, що хтось якось некоректно висловиться в твій бік. Як я тебе вчив, ну?

Мала закочує очі і важко зітхає, ліниво промовляючи, копіюючи мій тон, яким я їй часто про це нагадую:

- Не звертати на них уваги, а якщо вони пристануть, сказати тобі і ти все залагодиш.

- Правильно. Пам'ятай, маленька, поки в тебе є я, ніхто не зможе тобі по-справжньому нашкодити.

- Як чудово, - дівчина акуратно втручається, обережно обійнявши однією рукою дитину за плечі. - Бачиш, Олівія, який у тебе чудовий брат. Давай, біжи переодягайся, а ми з твоїм братом поки дещо обговоримо.

Олівії явно вдруге повторювати не потрібно, вона забирає в мене свій рюкзак і вже без зволікання топає до роздягальні. Що б хто не говорив, але от танцювати вона по-справжньому любить.

- Що таке? - питаю я, як тільки Олівія зникає з поля зору, тривожно дивлячись на вчительку. - Пора вже вносити оплату за наступний місяць? Вибачте, у мене зовсім вилетіло з голови і...

- О ні-ні, не турбуйтеся, - дівчина м'яко зупиняє мене, накривши мої руки своєю долонею, коли я поспіхом витягую гаманець із кишені штанів. Я застигаю на мить, відчуваючи неправильне тепло від її шкіри, моргаю, а потім кладу його назад. І чекаю.

- Вибачте, може я лізу не в свою справу... - Дівчина трохи мнеться, через що мною опановують смутні підозри. - Але чи можу я поцікавитися, що з її... кхм, з вашими батьками? Адже вони явно живі.

- Ні.

- Даруйте?

- Ні, не можете.

- Вибачте, якщо зачепила ваші...

- Міс Бриджіт, - оманливо м'яко перебиваю я, уважно дивлячись на неї. - Вибачте, як вас звати?

Але дівчина мабуть не помічає цієї оманливості в моєму голосі, вона ніяково червоніє і заправляє за вухо волосся, очевидно думаючи, що я питаю її ім'я не просто так і хочу познайомитися ближче.

- Вірджинія, - на видиху відповідає вона.

Ну видно ж, що дівчинка хороша. І цікавиться подібним явно не з поганими помислами.

- Що ж, Вірджиніє, - я плавно і глибоко видихаю. - Я дуже сумніваюся, що інформація про наших батьків якось вплине на ваші уроки танців. Це наша особиста справа і б віддав перевагу не поширюватися про це з малознайомими людьми, - сказано це було максимально чемно і без нотки грубості, але дівчина явно вже пошкодувала про те, що запитала. На її обличчі тепер читається м'яка вина, а ще жаль.

- Кейн, вибачте, я...

- Гарного дня, Вірджиніє. Я заїду за Олівією через годину.

І я розвертаюся, безпомилково прямуючи на вихід.

- Дякую за квіти! - долинає захоплене мені слідом, коли я вже штовхаю двері назовні.

***

- ...А тоді вона сказала, що я поводжуся зовсім як хлопчисько і що людині мого статусу не годиться лаятись.

Ми всі сміємося, поглинаючи тихий вечірній сутінок без сліду. Вчора я сердився і був готовий покарати Олівію, тепер же ця історія викликає в мені легке незадоволення, не більше.

Так, я знаю, що обіцяв дати їй спокій, але хіба дитині це поясниш? Я уважно дивлюсь на Кім. Куточки її губ ввічливо підняті вгору, вона гріє руки об чашку чаю і думками далеко. Я подаю голос, звертаючись до малечі:

- Це все дуже цікаво, але я думаю, що тобі пора вже в ліжко. Ти бачила час? - І знову кошусь на неї. - Та й Кімберлі вже втомилася, їй би не завадило відпочити.