Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

Хлопці ззаду не відстають. Переходять на біг і мені не вдається відірватися. Пакети важкі, а кинути їх чомусь не здогадалася. 

- Глуха чи що? – один хапає мене за руку, різко смикаючи на себе. Боляче впивається пальцями в мою шкіру. 

- Відпусти! – я намагаюся звільнитися, але марно. Панікую, відбиваюся. Пальці розтискаються, важкі пакунки падають.

- Красива яка. Лялечка прямо! Запрошуємо тебе у гості. У нас намічається приватна вечірка. Тільки ти й ми, – посміхається незнайомець. Інші ж скеляться поруч, оцінювально пробігаючись по мені липкими поглядами. 

Усього їх троє. Старше мене на років так п'ять. У кепках. Високі. Повні відморозки. Той, що тримає мене рудий, зі спертим диханням. 

Я безпорадно оглядаюся на всі боки, шукаючи допомогу. Але ми самі тут. 

- Я кричатиму, - попереджаю я. 

- Кричати це добре. Люблю голосистих. Ти звідки така гарна? За акцентом чую, що не місцева, - гмикає він. 

Вони затискають мене до стіни. Я з панікою дивлюся на хлопців. Сама ж тягнуся до задньої кишені, де маю телефон. Хоча навіть не уявляю, чим Алмазов зможе допомогти. Він там, а я – тут.

Один із них помічає мій маневр, викручує руку. Боляче. Я скрикую, телефон із глухим звуком летить на асфальт. 

- Кому дзвонити зібралася? - гарчить мені в обличчя. 
 
Він безцеремонно нишпорить руками по моєму тілу, вивертаючи кишені. 

- Готівки зовсім немає. Копійки лише якісь. Сережки давай знімай, - каже він, боляче смикаючи мене за вухо. 

- Я сама, - тремтячими пальцями важко справляюся з застібками. З очей уже готові пролитися сльози. Це подарунок мами на повноліття. - Ось, - вкладаю сережки у його долоню. 
 
Телефон на землі оживає. Навіть гадати не потрібно хто дзвонить. Пройшло вже більше ніж півгодини, як я вийшла з номера. Якщо зі мною щось трапиться, Алмазов швидше за все вирішить, що я просто втекла. Навіть не засумнівається. Як же прикро. Чому зі мною постійно трапляються якісь страшні речі? 

- Послухайте, давайте домовимося. Вам потрібні гроші, так? Тоді візьміть трубку, це мій… мій хлопець, - швидко тараторю я. – Він вам заплатить. Він має гроші. Багато грошей. 
 
Знаю, звучить жалюгідно, але це єдине що я придумала в цій ситуації. 

Той, що забрав мої сережки хмикнув. Нахилився та підняв телефон. Повертів його в руках і голосно розсміявся.

- Дивіться який раритет, пацани! Хлопець подарував? - Це вже до мене звертається. - Відмінний подаруночок. 
 
Ну, так, Руслан постарався, знайшов такий телефон щоб навіть запис на диктофон зробити не можна було. Довбаний параноїк. Наче єдине, що мені в житті потрібно – здати його жовтій пресі з усіма тельбухами.

- Видно в тебе і справді дуже багатий хлопець. 
 
Вони почали сміятися і сипати дурними жартами. Потім один із них сказав: 

- Гаразд, час додому. У нас тут тачка за рогом, спробуй тільки рипнутись чи закричати. Відразу проткну, - і в мій бік уперлося холодне лезо.

Мене затрясло. Серце забилося, готове вистрибнути з грудей. Я почала задихатися. Я одна проти трьох. Шансів взагалі ніяких, але спробувати варто. Або потягти час. Хтось  трапиться нам на шляху і я зможу попросити про допомогу. 
 
Телефон продовжував розриватися. Пакет із покупками залишився валятися на землі. Мене вели у зворотний бік від готелю.

Я йшла на ногах, що не гнуться. Слухала брудні жарти хлопців і розуміла, що навіть після казино мені не було настільки страшно. Тому що ось такі як вони – найгірше, що може мати на собі наша Планета. Таких треба закривати у клітці, позбавляти волі назавжди. Тому що вони не зміняться. Навіть після двадцяти років виправних робіт. Такі ламають життя добрих дівчаток, позбавляють батьків своїх дітей. Через таких поліції додається роботи. Але, на жаль, зловити вдається лише одиниці.