Читати книгу - "Королівський убивця"

Цікавість підштовхнула мене:

— Це тому Чівелрі та Веріті знали тебе, а Регал ні?

Чейд дивно усміхнувся:

— Я був наче добрим зведеним дядечком для двох старших хлопчиків, якщо ти можеш у це повірити. А в якомусь сенсі слова, навіть опікуном. Та коли покрився шрамами, то тримався осторонь від них. Регал ніколи мене не знав. Його мати панічно боялася віспи. Думаю, вона вірила у всі легенди про Рябого чоловіка, передвісника хвороб і руйнувань. Як на те пішло, то відчувала майже забобонний страх перед усіма, кому чогось бракувало. Це видно по Регаловій реакції на блазня. Вона ніколи не тримала клишоногої покоївки чи навіть слуги без одного-двох пальців. Ну, так. Після повернення я ніколи не був представлений ні леді, ні народженій нею дитині. Коли Чівелрі став королем-в-очікуванні при Шрюді, я був однією з речей, в які його втаємничили. Був вражений, довідавшись, що він мене пам’ятав і сумував за мною. Того ж вечора привів Веріті, щоб він зі мною побачився. Я мусив його скартати. Їм важко було зрозуміти, що не можуть до мене приходити, коли заманеться. Ці хлопці.

Похитав головою й усміхнувся до своїх спогадів. Я не можу пояснити уколу заздрості, який відчув, і повернувся до своїх справ.

— Як ти думаєш, що я маю зробити?

Чейд стис губи, сьорбнув вина і, подумавши, сказав:

— Наразі Пейшенс дала тобі добру пораду. Ігноруй чи уникай Моллі, але не так, щоб це впадало в очі. Поводься з нею, начеб вона була новою служебкою на кухні: чемно, якщо вже зустрінетесь, але без панібратства. Не шукай її. Присвяти свій час королеві-в-очікуванні. Веріті порадує, що ти її розважаєш. Кеттрікен порадує приязне обличчя. Якщо ти маєш намір добитися дозволу на шлюб із Моллі, королева-в-очікуванні може бути могутнім союзником. А розважаючи Кеттрікен, пильнуй і за нею. Пам’ятай про тих, у чиї інтереси не входить, щоб у Веріті з’явився спадкоємець. Ті самі люди могли б не почуватися задоволеними, якби дітей мав ти. Будь обережним і пильним. Стережись.

— Це все? — розчаровано спитав я.

— Ні. Відпочивай. Регал ужив проти тебе корінь смерті, так?

Я кивнув, і він похитав головою, мружачи очі. Затим глянув мені просто в обличчя.

— Ти молодий. Можеш відновити значну частку здоров’я. Я знав чоловіка, що вижив після такого отруєння. Але тремтів до кінця життя. Я ще бачу в тебе невеликі сліди цього. Вони мало кому помітні, окрім тих, хто добре тебе знає. Але не перевтомлюйся. Втома викликає тремтіння і нечітке бачення. Перенапружившись, матимеш напад. А ти ж не хочеш, щоб хтось знав про твою недугу. Найкраще для цього — вести таке життя, щоб недуга ніколи не проявилася.

— Це ти дав мені ельфійську кору з чаєм? — без потреби спитав я.

Він звів брову:

— З чаєм?

— Можливо, це зробив блазень. Прокинувшись, я застав їжу й чай у своїй кімнаті…

— А якщо це зробив Регал?

Пройшла хвилина, перш ніж я зрозумів:

— Я міг бути отруєний.

— Але цього не сталося. Ні, це не я і не блазень. Це Лейсі. Дехто може виявитися куди розумнішим, ніж тобі здається. Блазень розібрався з твоїм станом, і щось його кольнуло розповісти Пейшенс. Доки вона лементувала, Лейсі потихеньку все влаштувала. Думаю, що в глибині душі вона вважає себе такою ж вітрогонкою, як її господиня. Відкрий їй найменшу щілину, і вона прослизне туди з вітром та займеться впорядкуванням твого життя. Наміри в неї добрі, але, Фітце, ти не можеш їй цього дозволити. Убивця потребує відособлення. Постав на двері замок.

— Фітце? — уголос здивувався я.

— Це ж твоє ім’я. Фітц Чівелрі. І якщо воно, схоже, перестало тебе колоти, тож я так тебе називатиму. Звертання «хлопче» почало мені набридати.

Я кивнув, погоджуючись. Ми погомоніли про інші речі. Зоставалася година до ранку, коли я покинув його безвіконне помешкання і повернувся до себе. Знову ліг у ліжко, але сон тікав від мене. Я завжди стримував прихований гнів, який відчував через своє становище при дворі. Тепер він знову розгорівся, не даючи мені відпочити. Я скинув покривала, одягнув вбрання, з якого виріс, і рушив униз, до Баккіпа.

Різкий вітер з моря дмухнув вогким холодом, наче давши мені мокрого ляпаса. Я закутався в плащ і натяг на голову каптур. Швидко йшов, оминаючи слизькі зледенілі місця на стрімкому спуску до міста. Намагався не думати, але виявив, що енергійний плин крові розігрівав радше мій гнів, ніж моє тіло. Думки мої танцювали, як кінь, прив’язаний до конов’язі.

Коли я вперше опинився в Баккіпі, він був гамірним брудним містечком. За останнє десятиліття виріс і набрав бодай поверхового лоску вишуканості, але його основа зоставалася такою ж простою. Містечко притулилося до скель унизу Оленячого замку, а там, де на зміну скелям прийшли кам’янисті пляжі, склади й ангари будовано на молах і палях. Добра глибока якірна стоянка, що містилася під Оленячим замком, приваблювала торгові кораблі та купців. Далі на північ, де Оленяча Ріка впадала в море, узбережжя було лагіднішим, а широкі річні води несли торгові баржі до Внутрішніх герцогств. Територію біля гирла ріки часто заливали повені, а якірна стоянка була непередбачуваною, бо річка часто міняла своє русло. Мешканці Баккіпа жили, скупчившись на стрімких скелях над портом, наче птахи на Яєчному острові. Тому вузькі, погано бруковані вулиці звивалися туди-сюди впоперек стрімкого схилу, спускаючись униз, до моря. Будинки, склади та заїзди сумирно притискалися до скелі, намагаючись сховатися від вітрів, що дули тут майже безперервно. Угорі, ближче до вершин, амбітніші доми та ділові споруди були дерев’яними, а їхні фундаменти вирізано просто в камені самих скель. Але я небагато знав про ці вищі сфери. У дитинстві я бігав та грався серед скромних крамничок і моряцьких шинків, які стояли майже у воді.

Долаючи дорогу до цієї частини міста, я дійшов іронічного висновку, що і для Моллі, і для мене було б краще, якби ми ніколи не стали друзями. Я заплямував її репутацію, а коли далі виявлятиму їй знаки уваги, то зроблю її мішенню Регалової злості. Якщо ж мова про мене, то страждання, яке я відчував, вважаючи, наче вона з легким серцем покинула мене для іншого, було подряпиною порівняно з теперішньою кровотечею. Адже тепер я знав, що вона має мене за ошуканця!

Я виринув із цих похмурих роздумів, усвідомивши, що зрадницькі ноги принесли мене до дверей