Читати книгу - "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!

Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.

Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.

А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!

– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.

– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.

А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..

Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.

"Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму", – подумала Софійка.

В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.

Одяг виявився ще пра-пра-пра…

– Швидше віднеси його на смітник!

Чобітки – Софійчиними:

– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!

Фотографії та газети – різних власників, різних часів:

– Поклади назад! Колись переберемо!

Коробочка – від маминих парфумів:

– Тато подарував ще до одруження!

Е, в ній щось наче торохтить? Софійка відкрила коробочку – випала маленька низка.

– Коралі!!!

Сподівалася побачити щось незвичне, розкішне. Як ото величні морські химери з книжок і телевізора. А з'ясувалося, що це всього-на-всього коротенька, на обхват шиї, низка дрібних вишнево-коричневих трубочок.

Сніжана приклала коралі до своєї ніжної шкіри, і низка немов засвітилась, ожила.

– Ще дібрати помаду!..

– Тітусю моя хороша, можна і мені приміряти?

Сніжана ласкаво смикнула небогу за пишний хвіст, охоплений металевою заколкою:

– Поноси, поки я добра! Але на весілля…

– Гаразд, гаразд, тітусю! Дякую, обіцяю їх не з'їсти!

Вибігла на балкон, задивилася на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у церкві перед вівтарем, а на ній – коралі…

Коли нарешті зібралась поскладати назад газети й фотографії (роздивитись би їх до пуття – таж математики не довчила!), помітила, що шухляда… замкнена!

– Навіщо було замикати? – сердилась тітонька Сніжана, знову колупаючи невидимкою в замковому вічку.

Та не замикала Софійка! Навпаки, залишила висунутою, щоб усередині протерти!

– Все шкереберть! – нервувалась тітонька. – Мені сукню переробляти, а тут грайся з вашими замочками!

– А шафа ця таки загадкова! – бубоніла Софійка, запихаючи до шухляди старі папери.

3. Розмова під акацією

Спускалася сходами – здибала бабу Валю. Та саме виходила з сусідської квартири. З порожнім кухлем: видко, поливала вазони. Чи не зачасто? А під ногами – Фантик, ще ситіший і ще чорніший, ніж учора. Цікаво, що йому було робити в чужій хаті?

Баба Валя дуже уважно і не дуже зичливо зміряла поглядом Софійку.

У дверях класу зіткнулася з Іркою. Та й собі пройняла Софійку очима. Тьху на всяких кралечок з розмальовками на плечах! Справжні принци мусять колись-таки надати перевагу тим, хто штурмує храми науки! На жаль, справжній принц уваги не звернув. Бо Софійку не викликали. Ні з ненависної математики, ні з улюбленої літератури…

Уже коли рушала додому, розминулася з Вадимом у коридорі. І він подивився! Вперше за весь день! Погляд, від якого хотілося вирости, вирівняти плечі, розправити… розправити комірець. Але що це? Коралі?! Вчора забула зняти! Ось чому всі її розглядають…

Але ж Вадим!.. Він же подивився не тільки через коралі?! І вона зараз у цьому переконається!

Навпрошки подалася парком і ніби випадково опинилася на стежці, якою ітиме Кулаківський.

А він уже сидів на пеньку, під кущем квітучої жовтої акації. Сидів і… димів цигаркою! Ні, Софійка, звичайно, все розуміла. Деякі в їхньому віці не лише почали, а вже й зав'язали з курінням. Як-от Сашко. Але хлопець Софійчиної мрії не мусив би палити. Як не палять ні тато, ні Сніжанин жених.

– Засуджуєш? – спитав ніби покривджений.

– Кожен живе, як хоче, – ледве стягнулась на відповідь.

– Не темни окуляри, я ж бачу – засуджуєш! Це легко таким чистьохам, як ти!

Дівчинка опустила очі. Може, вона таки занадто сувора?

– А що ти про мене знаєш, аби судити? – Хлопець картинно випустив дим. Знову затягнувся. – У мене, може, дитинство було – куди твоєму братись! І молодість – не легша!

– Це ж чому? – Помітила, що красунчик устиг її розжалобити. І що він украй вишукано струшує попіл.

– Гм… Предок лиш бабки висилає, а сам чортзна-де. Мати сто років не з'являється. Кентуюсь біля старої – до живих печінок дістала. Усе ниє, все дорікає! Що нав'язався на її голову! А мені по барабану: хай би валила на всі чотири боки, була б квартира – сам проживу. В мене, як хочеш знати, рід проклятий. Гроші ведуться, щастя – ні грама!

– Як це – проклятий? Звідки ти взяв?

– Елементарно! До сьомого коліна! Стара не признається, за що. Мовляв, зібрались якісь