Читати книгу - "Принц Каспіан"

І справді: щойно діти видерлися на берег, порослий високою ожиною, вони побачили стареньку яблуньку, рясно всипану соковитими запашними яблуками, та ще й такими великими, що й уявити собі неможливо!

– Дивіться-но! А он – іще яблунька! А он – іще одна! – плямкав повним ротом Едмунд.

– Та тут цілий сад! – здивувалася Сьюзан. – Я хочу сказати, – виправилась вона, відкидаючи недогризок і тягнучись за ще одним, – хочу сказати, що тут колись був доглянутий сад! Тільки дуже й дуже давно – ще до того, як навкруги розрослися непролазні лісові хащі.

– Тож острів не завжди був безлюдним, – припустив Пітер.

– А це що таке?! – Люсі вказала на щось темне попереду.

– А це, як я розумію, стіна, – здогадався Пітер. – Старовинна кам’яна стіна.

Пробираючись між низьконавислим тяжким гіллям, діти підійшли ближче. Так, то була стіна, причому, судячи з мурування, дуже давня стіна; місцями зяяли провали, знизу вона поросла мохом, а зверху, там, де вона збереглася, її рясно оповив в’юнок. А була вона вища за найвищі дерева. Діти пройшли трохи вздовж стіни і майже одразу наштовхнулись на високу арку, у якій колись була брама, але тепер отвір зайняла стара крислата яблуня. Аби протиснутися повз неї, хлопцям довелося зламати кілька сухих гілок, та й після того проходили вервечкою. Варто було опинитися по той бік муру, як від ясного сонячного світла діти, що вже звикли до лісових сутінок, аж очами заблимали. Вони опинилися на широкому дворі. Дерева тут не росли, й увесь двір був вимощений сивою бруківкою, між якою пробивались моріжок та квіти ромену. Саме цей двір чи, краще сказати, площу, ззовні й оточував уже знайомий нам мур. А от посередині нагромаджувалися брили давніх кам’яних руїн. Хоча все навкруги було просякнуте сонячним світлом, від цих руїн віяло запустінням, забуттям та сумом. Радіючи з того, що нарешті можна розправити плечі та розім’яти втомлені ноги, діти відірвалися від муру та вийшли на відкритий простір.

Розділ 2

Підземелля старого замку

– Адже це не просто покинутий сад! – після довгих роздумів мовила Сьюзан. – Здається, ми натрапили на руїни замку з кріпосним муром та внутрішнім подвір’ям.

– Здається, так, – погодився Пітер. – У такому разі оті сходи, мабуть, вели на верхівку сторожової вежі. Бачите, які круті сходинки. А он ті, положисті, певно, вели до головної зали.

– Судячи з їхнього вигляду, це було не одне сторіччя тому, – влучно підмітив Едмунд.

– Ще б пак! – не став сперечатися Пітер. – А все ж таки хотілося б дізнатися більше про тих, хто тут колись жив. Що вони були за люди? Як давно жили у цьому замку? Що з ними сталося?

– А знаєте, у мене таке дивне відчуття… – почала було Люсі.

Пітер обернувся та пильно подивився на неї:

– Правда? Ось і в мене теж! Увесь цей час мені здається, що в цей чудний день ми не просто так опинилися у цьому чудному місці. А ось що за усім цим криється – ніяк не збагну.

Розмірковуючи таким чином, діти перетнули внутрішнє подвір’я та широкими сходами зійшли до великої зали. Що ж, вона мало чим відрізнялася від самого подвір’я, оскільки дах давно обвалився, а крізь розколини у кам’яній підлозі так само пробивався моріжок та вигулькували квіточки ромену. Єдина різниця полягала в тому, що зала була набагато коротша, а от стіни, що збереглися, набагато вищі за зовнішній мур. А ще – біля дальньої стіни зали футів десь зо три над підлогою здіймалася кам’яна тераса.

– Ой, щось у мене великі сумніви, що це може бути, як ти кажеш, велика зала! – гмикнула Сьюзан. – Навіщо, дозвольте запитати, у головній залі споруджувати якісь тераси?

– Як це «навіщо»?! – обурився Пітер. – Бо це ж зовсім не тераса, а – як воно зветься? – королівський подіум. Це те саме місце, на якому височів королівський стіл, а за ним велично сидів король зі своїми лицарями під час тієї – як її? – трапези! Як ти могла забути, коли сама була королевою та сиділа за столом достоту на такому точно подіумі! Пригадай хоча б наш замок Кейр-Паравель.

– О-о-о… Кейр-Паравель, наш чудовий замок у гирлі найвеличнішої ріки Нарнії, – замріяно протягнула Сьюзан. – Мені б того не пам’ятати?

– Нумо, помріймо разом? – спробувала її втішити Люсі. – Ніби ми і справді сидимо у нашому замку і саме зараз нам подадуть страви, і ми приступимо до… як її?..

– До трапези, – підказав Едмунд. – Так от, щодо трапези: надходить вечір, сідає сонце, а тіні все довшають і довшають. Та й спека вже спала, як ви самі помітили…

– Отож стаємо табором, – підхопив Пітер. – Якщо вже нам випало тут ночувати, то насамперед треба розкласти багаття. Сірники в мене є, справа за трісками.

Пропозиція пролунала якнайдоречніше, тож наступну годину вирішили присвятити збиранню хмизу. У яблуневому садку, через який діти прийшли до замку, сучків майже не було, тому варто спробувати піти в іншому напрямку. Через низенькі бічні двері вони проникли до одного з замкових переходів, де їм довелося дертися через похмурі завали тесаних кам’яних брил, за якими ховалися де комори, де закутки, а де й потаємні ходи. Подорож виявилася неприємною ще й тому, що за довгі віки каміння поросло кропивою, шипшиною й будяками. Не дивно, що ось так намучившись, діти вже й не пам’ятали, як вибралися з замку, і, звичайно, ходити цим шляхом надалі зареклися. З іншого боку в кріпосному мурі зяяв широкий пролом, до якого впритул підступав вогкий, темний ліс; тут дітей одразу ж обступила напівтемрява, проте у лісі вони знайшли вдосталь і вітровалу, і ялинових шишок. Багаття вирішили розкласти на подіумі, тож, прихопивши по оберемку хмизу, усі вирушили назад – звісно, в обхід! Для збереження тепла впродовж довгої ночі слід було зробити кілька ходок. І вже на п’ятій у заростях бур’яну під самим муром знайшовся колодязь із чистою прозорою джерельною водою.

Із колодязем їм неабияк поталанило – тепер не було потреби йти по воду до ручаю. Розчистивши джерело від бур’яну, діти знайшли залишки кам’яного мурування колодязя півколом. Тим часом купа хмизу на узвишші збільшилася так, що змерзнути серед ночі тепер міг тільки ледащо. І поки дівчатка бігали до саду по яблука, хлопці взялися за багаття. Вони розклали його якнайближче до кутка, де ще збереглися стіни і де, як їм здавалося, було затишно та тепло. Давно відвиклі від похідного життя хлопці довго чаклували над багаттям, а якщо чесно – змарнували половину сірників, та врешті-решт вогонь весело затанцював по патиччю. Діти розсілися навколо багаття, спиною до холодної стіни,