Читати книгу - "Пульт Ґвенді"

— А скільки в ньому шоколадних тваринок?

Замість відповіді, він пропонує їй потягнути важіль з протилежного кінця пульта.

— Він видає інші цукерки?

— Спробуй — і побачиш.

Вона огортає мізинець навколо маленького важеля і тягне за нього. Цього разу, коли зі слоту виїжджає підставка, на ній лежить срібна монета, така велика і блискуча, що їй аж доводиться примружитись через ранкове світло, котре відбивається від тієї. Дівчинка бере її, і підставка заїжджає назад. Монета важка. На ній зображено профіль жінки. На її голові щось на кшталт тіари.[9] Нижче — півколо з зірок, розбите датою: 1891. Угорі — слова E Plurbis Unum.[10]

— Це срібний долар Моргана, — каже їй Ферріс повчальним тоном. — Майже півунції чистого срібла. Створений містером Джор­джем Морганом, котрому було лише тридцять років, коли він вигравірував лик Анни Вільямс, шляхетної жінки з Філадельфії, на тому боці, що ми звемо «лицевою» стороною монети. На зворотному боці — американський орел.

— Яка краса, — видихає вона, а потім — з великою неохотою — простягає монету йому.

Ферріс схрещує руки на грудях і хитає головою.

— Вона не моя, Ґвенді. Вона твоя. Усе, що виходить із цього пульта, належить тобі — цукерки і монети, — бо пульт належить тобі. До речі, зараз нумізмати оцінюють такий долар Моргана ледь не у шістсот доларів.

— Я… я не можу взяти його, — каже дів­чинка.

Її голос далекий від власних вух. Вона почувається (як і два місяці тому, коли тільки почала бігати Сходами самогубців), ніби ось-ось зомліє.

— Я не зробила нічого, щоб заробити його.

— Але ще зробиш.

Із кишені свого чорного піджака він дістає старомодний кишеньковий годинник. Той вистрілює в очі Ґвенді ще більшою кількістю сонячних промінців, хіба що ці вже золоті, а не срібні. Ферріс піднімає кришку й дивиться на циферблат під нею. Тоді кидає годинник назад до кишені.

— Мій час збігає, тож дивись на кнопки й уважно слухай. Можеш це зробити?

— Т-так.

— Спершу поклади срібний долар до кишені. Він тебе відволікає.

Вона робить, як сказано. Відчуває його стегном, те важкеньке кружальце.

— Скільки у світі континентів, Ґвенді? Знаєш?

— Сім, — каже вона. Вони проходили це у третьому чи в четвертому класі.

— Правильно. Але оскільки Антарктида, зі зрозумілих на те причин, не населена, вона тут не представлена… окрім, звісно, чорної кноп­ки, але ми ще повернемося до неї.

Одна за одною він починає постукувати по опуклій поверхні кнопок, розташованих у парах.

— Світло-зелена — Азія. Темно-зелена — Африка. Помаранчева — Європа. Жовта — Австралія. Синя — Північна Америка. Фіолетова — Південна Америка. Розумієш, про що я? Пригадуєш?

— Так.

Вона каже це без вагань. Вона завжди мала хорошу пам’ять, але зараз у неї виникає божевільна думка, ніби та чудесна цукерка, яку вона з’їла, ще більше підсилює її зосередженість. Вона не знає, що це все значить, та чи пам’ятає, який колір представляє який континент? Абсолютно.

— А що робить червона?

— Що тільки захочеш, — каже він. — А ти захочеш, власник пульта завжди хоче. Це нормально. Хотіти знати речі й робити речі — у цьому вся суть людського роду. Дослідження, Ґвенді! Це і недуга, і панацея!

«Я вже більше не в Касл-Року, — думає Ґвенді. — Я зайшла в одне з тих місць, про які люб­лю читати. В Оз, Нарнію чи Гобітон. Цього не може бути».

— Лише запам’ятай, — провадить чоловік, — червона кнопка — єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.

— А як щодо чорної?

— Вона — усе, — каже Ферріс і встає. — Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.

Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.

— Звідки ви знаєте, що мій та…

— Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони — маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.

— О Боже, це й так зрозуміло, — каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. — Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?

— У нашому світі, — мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, — заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти — найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто — не лише твої батьки, — бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кноп­ку — хочуть натиснути на неї.

— Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?

Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак: «ОБЕРЕЖНО! ДІТЯМ ДО 10 РОКІВ БЕЗ СУПРОВОДУ ДОРОСЛИХ ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Тоді він розвертається:

— А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців, Ґвенді?

— Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, — каже вона, тримаючи пульт на колінах. — А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років — це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.

Містер Ферріс усміхається:

— Маленькі міста! Їх неможливо не лю­бити!

— Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?

І щойно її великий палець торкається темно-­зеленої кнопки, вона відчуває спокусу — не сильну, але відчутну — натиснути й перевірити самій.

Його посмішка перетворюється на оскал. Не надто приємний, на думку Ґвенді Пітерсон.

— Для чого питати те, що й так знаєш?

Перш ніж вона може сказати бодай слово, він уже рушив сходами донизу. Дівчинка деякий час сидить на лавці, тоді встає, підбігає до іржавого залізного сходового маршу й дивиться вниз. Хоча й у містера Ферріса не було достатньо часу, щоб зійти до самого низу — бодай наблизитись — від нього не лишилось і сліду. Чи то пак майже. На півшляху нижче, десь за сто п’ятдесят залізних сходинок, лежить його маленький охайний капелюх — чи то покинутий, чи то здутий вітром.

Вона повертається на лавку і кладе пульт — свій пульт — у брезентову торбину з затяжками, тоді спускається сходами, увесь шлях тримаючись за поручень. Дійшовши до маленького круглого капелюха, думає підняти його, та натомість відфутболює вбік, дивлячись, як він падає, перевертаючись у повітрі, і приземляється в бур’янах. Коли вона повертається туди трохи пізніше того ж дня, його вже немає на місці.

Надворі 22 серпня 1974 року.

.

2

Її мама і тато обоє працюють, тому, коли