Читати книгу - "Пророчиця"

Зараз у нього не виявиться документів, радісно подумав сержант міліції Малишев. Його треба забрати для встановлення особи, він почне опиратися — як же так, свобода ж! — і ось тут дізнається, бичок, на кого нарвався, і хто давно вже шукає можливості довести, хто є хто в цьому світі.

Малишев оцінював ситуацію і робив висновки моментально, за що й відзначився на Дошці пошани. Понад усякий сумнів, він зараховував себе до тих, хто народжується з міліцейською чуйкою. Але того, що почалося за мить, навіть він не зміг передбачити — надто вже все це виявилося позбавленим логіки. І головне — все почалося дуже швидко, стрімко, відразу. Потім, аналізуючи ситуацію, сержант дійшов висновку: діяти так, як діяв, незнайомий із поглядом вчорашнього зека вирішив, щойно побачивши міліціонерів у формі.

— Значить, міліцію викликали?

Вурка говорив це жінці, а водночас усім корпусом повертався до другого чоловіка, товстенького, в пуловері домашнього плетіння, вищого десь на півголови і якогось аж надто надійного для того, аби влазити в будь-які конфлікти. Він запитав не для того, аби почути відповідь — або знав її наперед, або навпаки — зовсім не хотів чути недолугих пояснень. За словом не забарилося діло: коротко замахнувшись, вурка різко, сильно і дуже професійно втопив кулак у саму середину натягнутого на пузці синього пуловера. А коли чоловік ойкнув і почав згинатися, напасник ступив крок назад, міцно впираючись у слизький ламінат підлоги, і наступним, не менш прицільним ударом зацідив ворогові просто в центр обличчя.

Він хотів роз’юшити носа супротивникові — і роз’юшив. Ніс, на який наразився кулак, виявився слабеньким, та навіть і витриваліший ніс навряд би витримав, без перебільшення, гарматний удар сухого міцного кулачиська.

Кров бризнула на підлогу. Лишилася на кулаку.

— СЕРГІЮ!!! — розпачливо зойкнула жінка, і міліціонери не зрозуміли, до кого вона звертається — до того, хто б’є, чи до того, кого луплять.

Бо кинулася вона все одно до побитого; та хоча їх відділяв заледве крок, на шляху виріс вурка, перехопив підняту жіночу долоню, рвучко розвернув волаючу жінку, заломлюючи руку назад і зразу потому сильно штовхаючи в кімнату. Все це забрало щонайбільше десять секунд, і коли сержанти кинулися нарешті виконувати свої прямі обов’язки, вурка, на величезний подив обох, посунув на них голіруч, зі стиснутими для ближнього бою кулаками.

Опір при затриманні.

Те, що лікар прописав задовбаним побутом сержантам Малишеву та Пруднику.

Пустивши кийок у роботу, старший патруля таки перетягнув ним вуркагана по плечу, але раптом відчув — нападник несподівано перехопив ініціативу. Бо дуже грамотно скористався тією перевагою, яку дає сутичка в тісняві, у цьому разі — в коридорі стандартної двокімнатної квартири. З одного боку, проти нього було четверо, включно з жінкою, але з іншого — в тісняві передпокою всі охочі натовкти йому пику раптом почали заважати одне одному. Тоді як вурка крок по кроку пробивався до виходу.

— НАЗАД!!! — почув Малишев у себе за спиною крик Прудника і, відчуваючи, що треба послухатись, розвернувся, відступив і притулився до стіни, приготувавши кийок до бою.

Та потреби в цьому вже не було. Сержант міліції Прудник вже зірвав із плеча автомат — вкорочений «калаш», десантний варіант — і наставив дуло на вурку. Від вигляду зброї жінка враз припинила кричати, чоловік у пуловері — стогнати, і в цій тиші клацнув затвор.

— Стій, де стоїш! — наказав Прудник. — Руки вгору! На коліна! Спиною до мене!

Вуркаган зупинився, зміряв сержанта глузливим поглядом.

— Отак, значить? А ти правда стрельнеш, салаго?

— Тільки ворухнися — побачиш.

— Дуже страшно. Знаєш, скільки паперів доведеться потім списати для начальства?

— Рота стули! Руки вгору, на коліна!

— Я це вже чув, — спокою вурки можна було навіть позаздрити. — Дорвався до зброї? Може, стрельнеш? В мене, в стелю, куди? Ти знаєш, що тут кулі рикошет дадуть, і лишиться в цьому коридорі за будь-якого розкладу кілька трупів. Чи кілька поранених, як кому пощастить. Давай, вали!

— Заткнися! — знову гаркнув Прудник.

— Давай так, — промовив нападник, і в його голосі зараз зовсім не чулося агресії. — Ти опускаєш ствол, тільки повільно, бо ще, не дай Боже, палець здригнеться — і тоді піндик усім. Я ж про рикошет тобі вже говорив? Чи ти сам знаєш? Може, інструктаж сачкував, га, сержанте?

Малишев, незважаючи на критичність ситуації, відчув у манері та інтонаціях противника щось дуже знайоме. Він тільки не міг зараз дотумкати, де, коли і за яких обставин уже доводилося бачити приклад такої поведінки. Причому — не один раз, а кілька. На його очах такі переговори — саме так, переговори! — вже велися.

Його думки та висновки і тут не встигли за діями супротивника.

— Домовились, сержанте? — тепер вурка говорив узагалі лагідно, так досвідчений батько вмовляє сина-підлітка сказати, з ким і де він оце так напився. — Давай, тихенько опускай зброю, не грайся. Нормально поговоримо, з’ясуємо, хто тут правий, а хто — лівий.

Чоловік у пуловері, важко дихаючи, обіперся об стіну, затуляючи закривавленою жменею розбитого носа.

Жінка шморгала, тремтіла і трималася за плече — мабуть, вивих.

Сержант Малишев міцніше стиснув кийок у правиці.

Вурка зуби заговорює, зрозумів він. І робить це аж надто професійно, щоб бути звичайним собі каторжанином, котрий відсидів за вуличний грабунок чи завдання особливо тяжких тілесних ушкоджень — за віком та за замашками цей чоловік не пасував у категорію причетних до наркобізнесу.

Перш ніж на думку Малишева спала єдина правильна, хоча й неймовірна, з огляду на обставини, ідея, все закінчилося.

— Ну, то поговоримо? — вуркаган зробив півкроку вперед.

— Стояти! — рявкнув Прудник, загрозливо повівши дулом.

— Слухай, кажу тобі, сержанте — не балуйся! А, ясно — він у тебе на запобіжнику, тому ти такий безтурботний. Перевір, ага?

Погляд сержанта мимоволі ковзнув туди, де в автомата був запобіжник.

Пильність він утратив лише на секунду.

Цього противникові вистачило.

Він блискавично кинувся на Прудника, правою рукою схопив автомат за дуло, відвів убік, а лівою вдарив сержанта навідліг, буквально відштовхуючи його від автомата. Ремінь ковзнув із плеча, тепер вуркаган тримав «калаш» за дуло, потім — р-раз! — перехопив його напереваги.

Жінка не стримала розпачливого лементу.

Сержант Малишев сам здивувався спокою, з яким дивився на спрямоване на себе автоматне дуло.

— Кажу ж — салабон, — почулося, мов крізь шар вати. — Служби ні хріна не знає! Запобіжник не зняв, довбодятел.

А тоді вуркаган спокійно опустив зброю, кинув її на підлогу, під ноги Малишеву.

— Отак, панове сержанти.