Читати книгу - "Історик"

Поруч із ринком на тлі похмурого неба розташовувалася головна площа міста. В Емони, як і у її сестер на півдні, було розмаїте минуле. Вони були немов хамелеони: віденська архітектура, величні церкви з червоної цегли, побудовані в епоху Відродження, похилені коричневі середньовічні каплиці були побудовані в дусі Британських островів. (Святий Патрик посилав у цей регіон місіонерів, які розповідали про нову віру, починаючи з її середземноморського походження, і тому вважається, що це місто має одну з найперших християнських історій у Європі.) Подекуди у дверних отворах або загострених шибках пізнавалися турецькі мотиви. Поруч із ринком маленька австрійська церква скликала дзвоном на вечірню месу. Чоловіки й жінки в чорному робочому одязі поверталися додому наприкінці соціалістичного робочого дня, несучи в руках парасольки й пакети. Ми з батьком в’їхали в саме серце Емони, переїхали через річку по гарному стародавньому мосту із зеленими, бронзовими драконами з обох боків.

— Дивись, отам замок, — сказав батько, сповільнюючи хід наприкінці площі й показуючи кудись крізь завісу дощу. — Я знаю, тобі цікаво побачити його.

Мені цього й справді хотілося. Я пильно почала вдивлятися в імлу, поки не побачила обриси замку крізь мокрі гілки дерев: у центрі старого міста, на крутому пагорбі здіймалися вкриті мохами вежі.

— Чотирнадцяте сторіччя, — задумливо промовив батько. — Чи тринадцяте? Я не дуже добре знаюся на таких середньовічних руїнах, особливо щодо точного сторіччя. Треба буде подивитися в путівнику.

— Нам можна піднятися туди й розглянути все?

— Дізнаємося про це завтра, після моїх зустрічей. У цих веж такий вигляд, ніби вони й птаха не витримають.

Він зупинив машину на паркуванні біля ратуші й допоміг мені вийти. Це було дуже галантно, коли він подав свою трохи кістляву руку у шкіряній рукавичці.

— Ще зарано для реєстрації в готелі Хочеш гарячого чаю? Або ж ми можемо перекусити в їдальні. Дощ посилюється, — додав він, із сумнівом поглядаючи на мій вовняний жакеті спідницю.

Я швидко дістала непромокальний плащ, який батько привіз мені торік з Англії. Потягом із Відня ми їхали майже цілий день, я знов зголодніла, незважаючи на те що дорогою ми зупинялися на ленч.

Проте їдальня не привабила нас своїми червоно-синіми вогнями, що світили крізь закопчені шибки, та офіціантками в темно-синіх сандаліях на платформі й похмурим портретом товариша Тіто. Батько прискорив ходу.

— Сюди!

Я побігла за батьком, каптур падав мені на очі, і я майже нічого не бачила. Він побачив вхід у чайну в стилі модерн: велике ажурне вікно, із зображенням лелек, бронзові двері були схожі на переплетені стеблини латаття. Двері за нами грюкнули, і дощ перетворився на туман, на пару на вікнах, так що здавалося, ніби срібні птахи ходять по сірій воді.

— Дивовижно, як усе це живе в останні тридцять років, — сказав мій батько, знімаючи свій лондонський плащ. — Соціалізм далеко не завжди прихильний до таких скарбів.

Ми сіли за столик біля вікна. Пили чай з лимоном, обпікаючись через товсті стінки чашок, їли сардини, покладені на білий хліб з маслом, подужали навіть кілька шматочків торта.

— Гадаю, на цьому ми зупинимось, — сказав батько.

Останнім часом мене дратувала його звичка дмухати на чай, щоб остудити його, і я стала боятися тієї неминучої миті, коли він припинить їсти або робити щось приємне, залишаючи місце для вечері. Дивлячись на батька, на його піджак із твіду й светр із високим коміром, я подумала про те, що він позбавляв себе пригод у житті, за винятком дипломатії, яка цілком поглинула його. На мою думку, він був би набагато щасливіший, якби радів життю і не був таким серйозним.

Але я промовчала, бо знала, як він не любить мою критику, до того ж мені треба було дещо запитати. Спочатку слід було почекати, поки він доп’є чай, тому я відкинулася на стільці так, аби батькові не довелося говорити мені, щоб я не сутулилась. Крізь срібну поволоку на шибці я дивилась на мокре, похмуре у сутінках місто: під зливою пробігали люди. Чайна була порожня, хоча в ній мало бути багато жінок у довгих прямих сукнях з тонкої тканини кольору слонової кістки або джентльменів з гострими борідками над широкими оксамитовими комірами.

— Я й не помітив, як мене стомила наша поїздка на машині. — Батько поставив чашку й показав у бік замку, який було важко розгледіти крізь дощ. — Ми приїхали відтіля, з-за того пагорба. З його вершини ми можемо побачити Альпи.

Я згадала білі гори, мені зараз здавалося, що вони дихають на це місто. Зараз ми були далеко від них, але верхівки гір ще було видно. Я не наважувалася почати й глибоко зітхнула.

— Розповіси мені щось цікаве?

Батько завжди бавив історіями свою напівосиротілу дитину, деякі розповіді він черпав зі свого дитинства в Бостоні, деякі — зі своїх екзотичних подорожей. Якісь перекази він вигадував мимохідь, але такі вже набридли, вони більше не здавалися мені такими захопливими, як колись.

— Про Альпи?

— Ні. — Я раптом відчула страх, який було важко пояснити. — Я знайшла дещо і хочу тебе розпитати про це.

Він обернувся й ніжно поглянув на мене, підвівши сивуваті брови над сірими очима.

— Я знайшла це у твоїй бібліотеці, — сказала я. — Вибач, я розглядала книги й знайшла якісь документи й одну книгу… Я не читала документи, я подумала…

— Книгу? — батько все ще ніжно дивився на мене, зазирнув у чашку, ніби відшукуючи останню краплину чаю, і здавалося, ніби він не слухав.

— Усе було таким… книга дуже стара, усередині там зображення дракона.

Батько випростався, якусь мить сидів нерухомо, а потім помітно затремтів. Це стривожило мене. Якщо почнеться розповідь, то вона буде не схожа на жодну з тих, які він уже переказував. Він поглянув на мене спідлоба — мене вразив його нещасний і сумний вигляд.

— Ти гніваєшся на мене? — тепер я дивилась у свою чашку.

— Ні, люба, — батько глибоко зітхнув, у його голосі почулися нотки горя. Білява, невисока на зріст офіціантка налила ще чаю й залишила нас наодинці, але батькові все одно було важко розпочати.

Розділ 2

— Як ти вже знаєш, — сказав батько, — перед тим як ти народилась, я працював професором в одному американському університеті. Щоб стати професором, я багато років учився.