Читати книгу - "Комедії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут же навколо стоїть, з насолодою дивиться натовп.
Ладно співає співець і на цитрі собі супроводить,
Схожий на бога. Й весь час, поки пісню свою він співає,
Два скоморохи в’юнкі в цьому колі стрибають, кружляють![5]
Тут скоморохи тільки танцюють і скачуть. А взагалі вони розважають народ і виставами, нехитрими комічними сценками, про характер яких ми можемо судити по наших старовинних інтермедіях, а ще більше по вертепу, російському театру Петрушки, турецькому Карагезу, іранському Кечель-Пехлевану. Головна «блазнівська персона» стикається там з іншими, сперечається, б’ється, розганяє їх, а іноді і сама дістає стусанів, нарешті, стає переможцем, якщо тільки не з’являється інший, дужчий за неї.
В старих збірниках серед танкових пісень ми знайдемо немало зародків таких комедій. Серед «Народних пісень Галицької та Угорської Русі», зібраних Я. Головацьким, маємо, наприклад, гаївку, яка є майже готовою комедією з сімейного побуту: переодягнена парубком дівчина вибирає серед граючих наречену; зображується сватання, сімейні чвари, втеча «дружини», її розшуки «чоловіком», від якого «дружина» ховається в хорі, і т. д.[6] Улюбленим комічним образом у піснях буває буркотливий і незграбний хлопець Явтух або Северин — особа типова і разом з тим індивідуалізована. Згадаймо його широко популярну по всій Україні розмову з хором:
Хор. Северин, Северин, Севериночку!
Северин. Чого?
— Посватай ти у нас та дівчиночку!
— На врага!
— У нашої дівчини карі очі.
— Може, такі, як морква?
— Вона гуляє аж до півночі.
— Бо дуже чесна, як жидівський патинок.
— Усе та дівчина так процвітає…
— Як макуха під лавою.
— Вона перед всяким так смиряється…
— Як вовк перед вівцями.
— І до всякого притуляється…
— Як горбатий до стіни.
— Коли так це, плюнь на дівчину.
— Нехай її поб’ють циганськії злидні!
В нашому старому фольклорі (як і в фольклорі інших слов’янських народів) ми маємо не тільки грунт, але й паростки, із яких, природно, могли б розвинутися драматичні жанри і особливо комедія. В повісті «Великий шум» І. Франко змальовує гучне селянське весілля. «Всю ніч іще йшла гульня, грали музики, ходили кухлі пива і чарки горілки з рук до рук, велася гучна забава… Посеред молодіжі частіше лунали сороміцькі пісні, безсоромні, смілі, пластичні і оригінальні, та при тім наївні й чисті в своїй натуральності, як твори Сапфони й Арістофана» (підкреслення моє. — О. Б.).
Природно, виникає питання: чому ж із цих ігор, пісень, обрядів у нас не виникла комедія, а в античній Греції виникла, і не тільки виникла, але й дала чудові наслідки у вигляді комедій Арістофана? Що заважало? Звичайно, не те, що наш народ був менш художньо обдарованим. В такому плані не можна навіть і ставити питання. І не через те, що християнська церква боролася проти народної обрядовості, намагалася покласти край всяким «бісівським», за її термінологією, «ігрищам», художній самодіяльності трудового народу. Вона «намагалась», але з її намагань майже нічого не виходило. Річ не в цьому.
Річ у тім, що опорою демократичного «міста-держави», якою стала Афінська республіка, була не «військова демократія», як це було в Стародавній Київській Русі, не феодальне панство, а якраз селянство, без якого ця «держава-місто» і не виникла б. Драматичне мистецтво Стародавньої Греції розквітло якраз тоді, коли грецьке селянство в спілці з дрібними ремісниками й торговцями звільнилося з-під влади землевласницької аристократії і заклало основи культури тих «держав-міст», серед яких перше місце зайняла Аттіка і її столиця Афіни.
Після того, як греки, саме на чолі з афінянами, переможно відбили натиск. полчищ персидського царя, почався найблискучіший період життя Афін. Перемоги поставили Афінську республіку на чолі всіх грецьких держав. Неподільним стало панування Афін на морі і в усіх напрямках від Архіпелагу до північних берегів Чорного моря, де розквітли грецькі колонії, стали плавати торговельні грецькі судна. Завдяки вкладам в афінську скарбницю, які повинні були робити союзники, надзвичайно збільшився матеріальний добробут Афін. Новими спорудами прикрасився афінський кремль — Акрополь. Корпорації художників і. вправних ремісників Афін відливали чудові статуї з бронзи, вирізьблювали образи богів і героїв з мармуру, карбували золото, гранували дорогоцінні камені, виточували вироби із слонової кості. Відомий скульптор Фідій створював грандіозні статуї богів — в образах Зевса і Афіни втілював високу мудрість і велику силу. © http://kompas.co.ua
А поруч з образотворчим мистецтвом і архітектурою розвивались і досягли високої досконалості література (особливо драматична), театр, історична проза (Геродот), філософія (Анаксагор, пізніше Демокріт, Сократ і ін.).
Рабовласницька демократія досягла верхів’я своєї могутності.
Історик Фукідід у своєму творі наводить промову тодішнього голови Афінської держави Перікла, який багато зробив для політичного й культурного процвітання Афін. Ця промова (не має, значення, чи відтворена вона по пам’яті, чи написана Фукідідом) є яскравим виявом свідомості правлячої верхівки Афін. Перікл прославляє в ній А фінську державу як справді демократичну, засновану на рівноправності всіх громадян, як центр освіти, як світовий ринок, куди надходить продукція найрізноманітніших країн, як спілка людей, у всьому «гідних здивування».
«Ми любимо, — говорив Перікл, — красоту без вибагливостей і мудрість без розпещеності; ми користуємося багатством, як зручним засобом для діяльності, а не для хвастощів на словах, і признаватися в бідності у нас не сором, навпаки, набагато ганебніше не вибиватися з неї працею»[7].
Як бачимо, в цій промові показана лише зовнішня, «світла» сторона суспільства, яке жило рабською працею, суспільства, зовсім далекого від рівноправ’я, тому що не тільки раби, а й чужоземці — купці та ремісники (так звані «метекі»), а й вільні жінки не користувалися ніякими правами. Факт майнової нерівності залишався, хоч біднякам — як і в сучасних нам капіталістичних країнах — пропонувалось трудитися для того, щоб розбагатіти…
Під блискучою зовнішністю уже таїлися елементи, внутрішнього розкладу, тієї політичної й економічної кризи, яка під кінець V століття поклала край процвітанню Афівської республіки.
Арістофан народився незадовго до того, як ця криза цілком виявилась — близько 446 року до нової ери. Про його особисте життя ми знаємо мало. Знаємо, що він був сином не дуже великого землевласника, що вже дев’ятнадцятирічним юнаком він дебютував як драматург і на черговому конкурсі драматургів у 427 році одержав другу нагороду. За стародавніми свідченнями ним
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комедії», після закриття браузера.