Читати книгу - "Сповідь відьом"

матері урівноважували старомодні манери мого батька. Вони вивчилися на антропологів і, занурившись в іноземні культури та вірування, поєднували свою інтелектуальну пристрасть із глибокою відданістю одне одному. Забезпечивши собі штатні посади у місцевих вишах (мати у своїй alma mater, а батько — в коледжі Веслі), вони часто подорожували за кордон, а згодом домівкою їхньої новоствореної родини став Кембридж.

Я маю мало спогадів про своє дитинство, але кожен із них — яскравий та навдивовижу чіткий. І в кожному є батьки: м’який дотик вельвету на ліктях татка, аромат конвалій у парфумах матері, дзенькіт келихів п’ятничними вечорами, коли батьки, вклавши мене спати, сідали вечеряти при свічках. Я пам’ятаю казки, що їх розповідала мені мати на ніч, пам’ятаю стукіт батькової валізки, коли він ставив її на підлогу біля парадних дверей. Це звичайні дитячі спогади, які є в кожної людини.

Але не так було з іншими спогадами про моїх батьків. Пам’ятаю, що мати ніколи не прала білизну, але мій одяг завжди був чистий та акуратно складений. Якщо я забувала написати вчителеві прохання на дозвіл відвідати зоопарк, то вузенька смужечка паперу сама з’являлася на його столі. А батьківський кабінет зранку був бездоганно чистим, хоча увечері, коли я заходила туди цьомкнути татка і сказати «добраніч», мені здавалося, що там стався вибух, і речі безладно розлетілися навсібіч. Якось у дитсадку я спитала матір моєї подруги Аманди — навіщо завдавати собі клопоту миттям посуду, якщо можна скласти його у раковину, клацнути пальцями і прошепотіти кілька слів. Місіс Шмідт розсмішило моє дивне уявлення про хатню роботу, але я таки розгледіла в її очах спантеличення.

Увечері батьки пояснили мені, що я маю бути обережною і зважати — що я кажу про магію і кому. Мати пояснила, що звичайні люди переважають нас чисельністю, наші здібності лякають їх, а страх — найсильніше відчуття у світі. Тоді я не наважилася сказати матері, що чаклунство — особливо у її виконанні — лякало і мене.

Удень моя мама була схожа на будь-яку іншу матір у Кембриджі: трохи неохайна, дещо неорганізована і постійно стурбована проблемами, що виникали на роботі й удома. Її біляве волосся було по-модному скуйовджене, але в стилі одягу вона застрягла у 1977 році — носила довжелезні широченні спідниці, надміру широкі брюки та сорочки, а чоловічі піджаки та куртки (так само широченні), придбані у крамницях секонд-генду, робили її схожою на Енні Холл, героїню однойменної комедії. Якби ви зустріли мою матір на вулиці або стали за нею в чергу в супермаркеті, то ніщо не змусило б вас поглянути на неї вдруге.

Та у приватній атмосфері нашого будинку, при запнутих шторах та замкнених дверях, моя мати перетворювалася на іншу людину. Її рухи ставали впевненими, а не похапливими. Інколи мені навіть здавалося, що вона не йде, а пливе у повітрі. Переходячи з кімнати в кімнату, вона тихенько наспівувала, брала в руки то книжку, то плюшеву іграшку, і її обличчя поволі ставало прекрасним і неземним — моя мати світилася чарами, і від неї, було, очей не відвести.

— Наша матуся має в собі петарду, — зазвичай казав татко з поблажливою усмішкою. Але я знала, що петарди бувають не лише яскравими, вони бувають непередбачуваними, здатними спантеличити і налякати.

Якось увечері, коли батько був на лекції, матуся замірилася почистити срібний посуд і, заворожена, зупинилася перед мискою з водою, що стояла на столі в їдальні. Поки вона вдивлялася в її блискучу, як скло, поверхню, вода взялася туманом, у якому звивалися малесенькі химерні фігурки. Я аж рота роззявила від захвату. А фігурки все збільшувалися і перетворювалися на фантастичні істоти, що заполонили всю кімнату. Ось вони поповзли по шторах і перебралися на стелю. Я перелякано гукнула матір на допомогу, але вона не чула, заклякнувши перед мискою. Вона так і стояла, зосереджено вдивляючись у воду, аж поки якась істота — напівлюдина і напівтварина — підповзла до мене і вщипнула боляче за руку. Це вивело матір із трансу: вона розгнівано спалахнула потоком червоного світла, що прогнало привидів, а в помешканні лишився легкий запах смаленого пір’я. Мій батько, повернувшись додому, відразу ж почув цей запах і стривожився. Коли він зайшов у кімнату, то побачив, що ми з матір’ю лежимо, скоцюрбившись, у ліжку. А мати, як його побачила, винувато розплакалася. Відтоді у їдальні я завжди почувалася тривожно.

Відчуття безпеки щезло назавжди, коли мені виповнилося сім. Саме тоді мої батьки подалися до Африки і живими звідти не повернулися.

Я крутнула головою, проганяючи дитячі спогади, і зосередилася на теперішній дилемі. Манускрипт лежав на бібліотечному столі в кружальці світла, утвореного лампою. Його магія пробуджувала в моїй душі щось незбагненне. Я знову доторкнулася пальцями до гладенької шкіряної палітурки, і тепер легенький свербіж у тілі видався мені знайомим. Колись я вже мала схоже відчуття: проглядаючи якісь папери на столі у батьковому кабінеті.

Я відвернулася від фоліанта в шкіряній палітурці й спробувала зосередитись на більш раціональному завданні: знайти у бібліотеці потрібні алхімічні тексти зі списку, який я склала перед тим, як вирушати до Оксфорда. Цей список лежав переді мною на столі під купою аркушів — вузеньких смужок для замовлень, квитанцій, поряд з олівцями, ручками та бібліотечними планами, ретельно складеними згідно зі змістом книжкової колекції та номером, під яким зареєстрував ту чи іншу книгу бібліотекар, коли вона потрапила до Бодліанського книгосховища. Я приїхала до Оксфорда кілька тижнів тому і весь час ретельно опрацьовувала цей список. У копії опису манускрипту № 782 йшлося: «Антропологія, або трактат, що містить стислу характеристику людини з двох частин: перша — антропологічна, друга — психологічна».

Я могла взнати про цю книгу одним лише дотиком пальців, навіть не розгортаючи її. Тітонька Сара завжди за допомогою пальців дізнавалася про вміст поштового конверта, не розкриваючи його, особливо коли цей конверт містив рахунок, котрий вона не мала бажання оплачувати. А потім, розкривши конверт, удавала величезний подив через борг електроенергетичній компанії.

Позолочені цифри на корінці книги звабливо миготіли.

Я сіла і замислилася: що ж робити?

Проігнорувати магію, розгорнути манускрипт і прочитати його як звичайний вчений?

Відсунути чаклунський фоліант і піти геть?

Сара єхидно захихотіла б, дізнавшись про моє скрутне становище, бо без упину нагадувала про марність моїх спроб триматися подалі від чаклунства. А я справді намагалася триматися від нього подалі відтоді, як поховала своїх батьків. Відьми, що були серед запрошених на похорони, пильно придивлялися до мене, відшукуючи ознаки присутності у