Читати книгу - "Армагед-дом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступної осені на заняття прийде лише молодша група.
Якщо вона настане, ця осінь.
— …Агов, мала, що там у вас сталося?
Хтось хапнув Лідку за рукав; вона здригнулася, ніби її вдарило струмом.
— Чого це ти? — здивувався Славко Зарудний.
Лідка перевела подих; серце калатало як скажене.
— То що сталося?
— Скло розгепали… Удруге вже.
— Це хлопчаки з двісті п’ятої школи, — Славко спохмурнів. — Мишкові позавчора морду набили…
— То й ви їм набийте.
Славко посміхнувся:
— Ач, яка моторна…
Спіймав її долоню. Сильно стискати не став, так, легесенько потиснув:
— У вас наступний урок який?
Лідка інстинктивно озирнулася, чи немає поблизу дотепника Рисюка.
— Математика…
— А я в Музеї чергую, — сказав Славко з дивним виразом.
Із прочинених дверей класу тягло холодом. Вибите вікно нашвидкуруч намагалися прикрити якимось шматком картону.
— Чуєш, мала? У Музеї… пил витираю. Від фізкультури звільнений.
— Вітаю, — сказала Ліда.
Славко помулявся:
— То ти знатимеш, куди прийти, якщо у вас математику відмінять?
— Не відмінять, — вона знизала плечима. — Он порожніх класів скільки.
— Ну то сама відміни…
Ліда поблажливо всміхнулася.
Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу — порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде…
Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з’явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож — під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції…
Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:
— Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні її вічно не вистачає. Тільки швидко — одна нога тут…
— Ага, — сказала Ліда. — Зараз.
І попливла проти течії — її однокласники вгору, сама вона — вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо — туди, де вчительська, комірчина й Музей.
Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…
Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.
Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:
— Відмінили?!
— По крейду послали, — сказала Ліда, відводячи погляд.
Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.
— Ти слухай, мала… Може, після уроків?
— Після уроків по мене батько заїде, — Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.
— А що ти мені хотів показати? — спитала вона буденно. — Може, хвилини вистачить?
— Хвилини?! — обурився Славко.
Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок — звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому — чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…
Лідка не любила й боялася про це думати.
— Чекай, Зарудний.
Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди — червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.
Славко чекав біля входу в музей:
— Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…
Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.
Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.
— Ти це для чого? — здивувалася Лідка.
— Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…
Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:
— Ну, показуй, що хотів.
Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою — стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам’ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває».
Лідка пересмикнула плечима.
— Ходімо, мала…
— У мене є ім’я, — сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно.
— Ходімо, тут новий експонат…
Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум’я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа.
Лідка відсахнулася.
— Страшно? — підкреслено байдуже спитав Славко.
— Гидко, — сказала Лідка, дивлячись убік. — Для чого ЦЕ показувати?
— Для того, що скоро вони з моря полізуть, — Славко повчально підняв палець. — Ми маємо бути готові…
— Я не збираюся на них дивитись!
— Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання…
Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася:
— Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація…
Славко надувся:
— Скажи ще раз.
— Мі-сти-фі…
Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. Їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю.
— Дурень…
Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м’яке місце, якби Славко не підхопив її.
— Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!
— Мала… — сказав Славко жалібно. — Встигнеш на свою математику…
Руки в нього були дорослі — жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.
— Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?
— А як тебе пестити, мала?
— Ніяк, пусти…
Він не дозволив
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Армагед-дом», після закриття браузера.
