Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"

чудесний ювелір не пошкодував найдорожчих діамантів, опалів, рубінів, смарагдів, перлів і турмалінів зі своєї скарбниці. І ці рибки-оздоби не були припасовані до плаття, як це робиться у нас на землі. Ні, вони були живі й веселі і плавали в цьому платті кольору морської хвилі, неначе в морі. Тому плаття раз у раз мінилось і ставало дедалі красивішим… Воно світилось, іскрилося, променіло, вигравало, бо рибки плавали одна за одною, одна над одною, навстріч одна одній, описуючи химерні кола посеред водоростей, що мірно колихалися. Водорості хиталися, заплітаючи і розплітаючи свої зелені коси, а рибки грались, пропливаючи крізь них, ні разу не зачепивши навіть краєчком хвоста колихливі нитки. І все це тріпотіло, танцювало, спливало, набігало, вислизало, зникало і закипало — без кінця, без кінця…

Емілія перша порушила зачарування.

— А хто навчив вас робити таку маретію, донно Павучихо? — запитала вона своїм рипучим голоском, непомітно торкнувшись подолу плаття.

— Фея Уява, — відповідала кравчиха.

— А якими ножицями ви її кроїте, сеньйоро?

— Ножицями Натхнення.

— А якою голкою ви її шиєте?

— Голкою Фантазії.

— А якими нитками?

— Нитками Сну.

— А… почому метр?

Кирпа тицьнула свою ляльку ліктем у бік:

— Мовчи, Еміліє! Рибки почують, що ти верзеш, і утечуть з плаття…

Не встигла Кирпа вимовити ці слова, як звідкись зовні дуже загриміло, і чийсь голос прокричав протягло:

— Кирпо-о, додому пора!..

Всі жителі морського царства так перелякалися, що враз зникли, немов якими чарами. Налетів вихор, підняв Кирпу разом з її лялькою і заніс із дна океану на берег струмочка, що протікав у глибині садка…

Кирпа схопилась і побігла додому. Побачивши її, донна Бента гукнула:

— Лусіє! У нас велика новина. Тепер тобі буде з ким гратися. А вгадай, хто до нас приїжджає?

— Принц Срібна Рибка? Атож, він мені обіцяв…

Донна Бента злякалась:

— Що з тобою, дівчинко, ти мариш?

— Майор Жаба? Та він, здається, не збирався.

— Який майор, яка жаба, боже! Приїжджає Педріньйо, мій внук, син твоєї тітки Антоніки, твій двоюрідний брат.

Кирпа застрибала з радощів:

— А коли він приїжджає?

— Цими днями. Прибери гарненько в кімнаті і не забудь випрати, чи що, оцю ляльку. Ну де це видано, щоб у великої дівчинки була така брудна лялька!

— Ну, вже я тут не винна, мабуть! — сказала Емілія, вперше розтуливши рота з тієї хвилини, як вони повернулися додому.

Донна Бента так перелякалася, що мало не впала зі свого низенького стільця з підпиляними ніжками. Обернувшись до кухні, вона тремтячим голосом покликала:

— Ідіть хутенько сюди, Настасіє! Погляньте, яка чудасія…

Негритянка з’явилася на порозі, витираючи руки об фартух:

— Чого вам, сеньйоро?

— Кирпина лялька розмовляє!

Негритянка добродушно всміхнулася своїми товстими губами:

— Хіба ж може вона розмовляти, що ви кажете! Такого зроду-віку не бувало. Кирпа ваша просто обманщиця та й годі.

— Сама ти обманщиця! — люто крикнула Емілія. — Розмовляю і розмовлятиму, от що! Раніше не розмовляла, тому що була німа, а лікар Качатко дав мені таку кульку, я проковтнула і почала розмовляти. І все життя розмовлятиму, зрозуміло?

Тітонька Настасія навіть рот роззявила:

— А й справді розмовляє, га, сеньйоро! Як людина, розмовляє! Хай бог милує! Кінець світу та й годі…

І добра негритянка притулилася до стіни, щоб не впасти.

Розділ п’ятий

Жабутикаба

Повернувшись додому з Країни Прозорих Вод, Кирпа ніяк не могла заспокоїтися. Щоночі бачила вона вві сні Принца Срібну Рибку, лікаря Слимака, донну Павучиху та інших своїх нових друзів.

І вона і Емілія усе згадували їх. Лялька розмовляла вже зовсім добре, але впертішоі істоти світ не бачив. Ані разу не сказала вона «лікар Слимак», а лише: «лікар Качка» або вже принаймні «лікар Качатко».

Кирпа сміялась: «Ну хто домовиться з цією навіженою!»

Донна Бента теж уподобала ляльку: вибрики Емілії, її безглузді і завжди несподівані химери дуже розважали бабусю. Вечорами вона брала Емілію на руки і розповідала їй казки й різні історії. О, ніхто так не любив слухати, як вперта маленька лялька! Цілий день вона канючила: «Розкажіть мені про цю шафу!» Або: «Яка це пташка щебече?.. А, зозуля? Розкажіть мені про зозулю!» Коли вона почула, що до них на все літо приїжджає Педріньйо, внук донни Бенти, то почала зразу ж просити, щоб їй розповіли про нього.

— Та за Педріньйо ще нічого розказувати, — відповідала донна Бента сміючись, — це хлопчик десяти років, він нікуди не виїжджав з дому, хіба що сюди, до нас, і тому ще нічого особливого не зробив і нічого особливого не бачив. Що ж про нього розказувати?

— Таке кажете! — обурилася Емілія. — А ота книжка в червоній оправі, що у вас на полиці лежить, теж нікуди з дому не виїжджала, але ж у ній понад десять розповідей!

Донна Бента обернулася до тітоньки Настасії:

— Ця Емілія таке верзе, що голова макітриться!

— Це тому, що вона з ганчір’я, сеньйоро, — пояснила тітонька Настасія, — із простої такої матерії, бавовняної. Якби я знала, що вона почне розмовляти, я б краще з шовку пошила її або хоч із того вовняного клаптика, що лишився від вашого плаття, знаєте?

Донна Бента подивилася на тітоньку Настасію в задумі, вважаючи, що це пояснення трошки скидається на ляльчині химери Емілії…

Цієї хвилини ввійшла Кирпа з листом у руці.

— Лист від тітки Тоніки, бабусю! — сказала вона. — Мабуть, пише, в який саме день Педріньйо приїде.

Донна Бента розпечатала конверт і прочитала листа: Педріньйо має приїхати за тиждень.

— Ще цілий тиждень? — засмутилася Кирпа. — Як довго! А мені так кортить розповісти йому про Країну Прозорих Вод!..

— Що це за країна? Т и мені нічого не розказувала, — здивувалася донна Бента.

— Не розказувала і не розкажу, бо ви все одно не повірите. Ой, бабусю, яка це країна! Скільки там чудес! А коралевий палац — такий тільки уві сні можна побачити!.. Ні, ні, ви з тітонькою Настасією однаково не повірите. Ось Педріньйо повірить, я знаю. Коли він приїде, я йому все розкажу, геть усе…

Донна Бента справді ніколи не вірила чудесним Кирпиним розповідям. Вона завжди сміялась: «Це вона вві сні бачила!» Та відтоді як Емілія навчилася розмовляти, донна Бента почала замислюватися і якось сказала своєму другові, тітоньці Настасії:

— Це таке диво, Настасіє, просто не знаю, що й думати: мені починає здаватися, що й інші Кирпині розповіді — не тільки сни.

— І я так вважаю, сеньйоро, — відгукнулася добра негритянка. — Я також раніше не дуже вірила, а просто дивом дивуюся. Ну де ж таке бачили, щоб лялька, яку я сама оцими ось руками пошила