Читати книгу - "Лев, Чаклунка і стара шафа"

бурі яєчка, м'якенько зварені, по одному для кожного, і грінки зі сардинками, і грінки з маслом, і грінки з медом, та ще бабка, полита цукровою помадкою. Врешті Люсі всього покуштувала і фавн почав розповідати дивовижні історії про лісове життя: про нічні танки під опівнічним місяцем, коли німфи, що живуть у струмках, та дріади, що живуть на деревах, виходять потанцювати із фавнами; про тривале полювання на білого як молоко оленя, який виконує бажання того, хто його упіймає; про розкішні учти і пошуки скарбів разом із дикими червоними гномами у глибочезних підземних копальнях та печерах; а далі про літо, коли ліси потопали у зелені і коли їх на своєму гладкому віслючку відвідував старий Силен, а інколи й сам Вакх, і коли у струмках текло вино замість води, а весь ліс на цілі тижні поринав у святочні веселощі.

— А тепер у нас зима, завжди, — додав він похнюплено. І щоб якось підняти собі настрій, витягнув зі шухляди серванта дивовижну маленьку флейту, яка виглядала так, наче була зроблена зі соломи, та й заграв. І від тієї музики Люсі хотілося то плакати, то сміятися, то танцювати, а то й дрімати — все нараз. Пройшла, мабуть, не одна година, коли дівчинка врешті прийшла до тями і сказала:

— О пане Тамнасе, страшенно шкода Вас перебивати, бо мені так подобається ця мелодія, але справді, я мушу йти додому. Я ж зайшла сюди лише на кілька хвилин.

— Тепер пізно про це говорити, — промовив фавн, опустивши флейту на долівку, і з жалем похитав головою.

— Запізно? — перепитала Люсі, налякано підскочивши. — Про що Ви? Мені вже пора додому. Там усі будуть хвилюватися, що зо мною щось сталося.

Але тієї ж миті вигукнула:

— Пане Тамнасе! Що трапилось? — бо карі очі фавна наповнили сльози, струмочками потекли по щоках і закрапали з кінчика носа. Фавн сховав обличчя у долоні і захлипав.

— Пане Тамнасе! Пане Тамнасе, — стривожено кинулась до нього Люсі, - годі! Годі! Що таке? Вам погано? Дорогенький пане Тамнасе, скажіть мені, у чому річ?

Але фавн заходився ридма, ніби серце його розривало важке горе. Люсі підійшла до нього, обійняла і простягла свого носовичка, та це його зовсім не заспокоїло. Він лиш узяв хустинку і приклався до неї. Сльози текли ручаєм і хустинка умить змокріла, відтак фавнові доводилося кожен раз її викручувати. Люсі стояла поруч, глибоко збентежена.

— Пане Тамнасе! — врешті крикнула Люсі йому на вухо, добряче його струсонувши. — Доста! Припиніть негайно! Чи ж не соромно? Такий великий фавн. Чого це Ви так розридались?

— Ой-ой-ой! — примовляв пан Тамнас. — Плачу, бо я такий поганий фавн.

— Я зовсім не думаю про Вас, що Ви поганий, — сказала Люсі. — Гадаю, що Ви дуже добрий фавн. Ви наймиліший з усіх фавнів, яких я будь-коли стрічала.

— О-хо-хо, Ви б так не казали, якби знали, — відказав пан Тамнас поміж схлипуваннями. — Ні, я поганий фавн. Думаю, від створення світу не було гіршого за мене.

— Але що Ви вчинили? — спитала Люсі.

— Мій старенький батько, — мовив пан Тамнас, — це його портрет, ось там над коминком, — він ніколи б не зробив такого.

— Чого? — спитала Люсі.

— Того, що зробив я, — відповів фавн. — Пішов служити до Білої Чаклунки — ось що я наробив. Вона мені платить.

— Біла Чаклунка? А хто вона?

— Як, Ви не знаєте? Вона цілу Нарнію тримає під каблуком. Вона наслала сюди вічну зиму. Зима, зима, а святий Миколай усе не приходить і не приходить. І ніколи не наступає Різдво! Подумати тільки!

— Жахливо! — зіщулилась Люсі. — Але за що вона Вам платить?

— Оце найгірше, — відповів пан Тамнас із глибоким зітханням. — Я викрадаю для неї дітей, ось хто я такий. Погляньте на мене, донько Єви. Чи повірите, що я той, хто, зустрівши в лісі бідне невинне дитя, яке ніколи не заподіяло б мені жодної шкоди, вдає, що хоче з ним заприятелювати, запрошує в гості до себе в печеру, щоб при-спати, а потім бере на руки і відносить до Білої Чаклунки?

— Ні, — мовила Люсі, — я певна, що Ви ніколи не вчинили б нічого подібного.

— Але я це робив, — відповів фавн.

— Так, — повільно, зважуючи кожне слово, сказала Люсі (бо хотіла говорити чесно і ще не хотіла бути надто суворою до нього), — так, це дуже погано. Але Ви шкодуєте і, я певна, ніколи більше цього не вчините, правда?

— Донько Єви, чи Ви не розумієте? — вигукнув фавн. — Справа не в тому, як я діяв колись. Я роблю це зараз, у цю хвилину!

— Що Ви кажете? — скрикнула Люсі, пополотнівши.

— Ви — дитина, — відповів Тамнас. — Я маю наказ від Білої Чаклунки: якщо колись побачу у лісі сина Адама або доньку Єви, то мушу схопити їх і привести до неї. І Ви перша, кого я зустрів. Я запропонував Вам свою дружбу, запросив на чай, але насправді мав намір приспати Вашу пильність, а потім побігти і розповісти їй.

— Але ж Ви не викажете мене, пане Тамнасе, — швидко заговорила Люсі, — не викажете, правда? Справді, Ви ж не повинні цього робити!

— Якщо не зроблю, — промовив він, знову схлипуючи, — вона обов'язково дізнається. А тоді звелить відрізати мені хвоста, спиляти ріжки, висмикати бороду. А ще вона махне своєю чарівною паличкою над моїми чудовими ратичками і замінить їх на жахливі твердющі копитиська, такі, як у шолудивої шкапи. Якщо ж Чаклунка сильно розлютиться, то оберне мене на камінь і я буду лише статуєю фавна у її страшному домі доти, доки хтось не посяде чотири трони в Кеа-Перевел, а хто знає, коли це станеться і чи станеться колись узагалі.

— Мені дуже шкода, пане Тамнасе, — мовила Люсі, — але, будь ласка, відпустіть мене додому.

— Звичайно, звичайно, відпущу — відповів фавн, — я повинен так зробити. Тепер мені зрозуміло. Я не знав, що люди такі милі, доки не зустрів Вас. Ясна річ, я не викажу Вас Білій Чаклунці тепер, коли запізнався з Вами. Але нам треба тікати геть. Я відпроваджу Вас до ліхтаря. Гадаю, далі Ви зможете знайти зворотню дорогу до Порож-Някімнати і Ша-Фи?

— Так, зможу, — сказала Люсі.

— Ми повинні йти дуже тихо, — говорив далі пан Тамнас. — У лісі скрізь повно її шпигунів. Деякі дерева теж на її боці.

Вони навіть не прибирали зі столу. Пан Тамнас узяв парасольку, подав