Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

class="book">Рогаті олені злякано сахалися в хащі, коли на лісовій стежці з'являлася гігантська постать вожака мамонтів. Могутні зубри давали їм дорогу. Величезний сірий печерний і бурий лісовий ведмеді не наважувалися ставати до бою із дорослими мамонтами. Навіть лютий північний носоріг, незважаючи на всю злобність своєї вдачі, вважав за безпечніше не зустрічатися зі страхітливими бивнями хуммів.

Звідки ж ця надмірна відчайдушність? Невже ці голі двоногі, що навчилися носити з собою палиці з кам'яними наконечниками, дужчі за ведмедів, зубрів та лютих шерстистих носорогів?

Мисливці рушили яром угору, щоб звідти пробратись у тил кошлатому стаду. Але перш ніж почати діяти, необхідно було закликати на допомогу силу Матері матерів. Щоправда, заклинання покровительки племені вже відбулося, але тепер мали виконати найважче завдання: примусити мамонтів іти туди, куди потрібно.

Білу статуетку знову витягнуто з білячого мішка. Троє мисливців тихо шепотіли їй на вухо ласкаві слова й діловито розповідали про всі обставини полювання. Не можна марнувати часу: треба було тільки якнайшвидше пояснити, куди має бути спрямована непереможна сила заклинання. Пошепотівши, мисливці схопилися на ноги. Ао взяв статуетку, швидко піднявся крутим схилом і обережно висунув голову з яру.

Хумми, як і раніше, мирно паслися в кущах на тому самому місці. Ао підніс угору білу фігурку Матері матерів. Вона мала сама добре оглянути і стадо, і галявину, щоб не сталося помилки.

За якусь мить Ао збіг униз. Треба було поспішати. Попереду ще багато справ. Мисливці швидко пішли в обхід мамонтів, що спокійно паслися.

ЧОГО БОЯЛИСЯ ХУММИ

Сонце вже сідало, тіні від кущів та дерев довшали.

Мамонти й далі все ще неквапливо набивали їжею свої неосяжні шлунки. Лісова галявина, багата на корм, була для них справжнім привіллям. Густа трава рябіла весняними квітами, терпкувате соковите пагіння верболозу та жимолості, гілля молодих осичок та беріз — все це було для них ласощами. Дорослі хумми трималися ближче до узлісся, і видно було, як вони з тріском ламали гілля на деревах. Їхні величезні корінні зуби, важкі, як жорна, перетирали не лише траву та листя, а й міцну кору та деревину. Мамонти так захопилися їдою, що, здавалося, нічого не помічали навколо. Нараз один з вожаків тривожно нашорошив вуха.

Наче два величезні шкіряні клапті, вони піднялись і відстовбурчилися на голові. Хобот витягнувся вперед, хумма шумно вдихнув у себе свіжий струмінь уже прохолодного повітря.

Із заходу тягнуло вітерцем. Разом з ним долинав запах, який ні з чим не можна порівняти і який завдавав страху навіть найсильнішому із звірів. Це був їдкий, гіркуватий запах лісового диму. До нього примішувався той особливий дух двоногих істот, що його бояться і звірі, і птахи.

Маленькі очиці хумми тривожно оглядали край галявини, і ось голубувата цівка диму зазміїлася з того боку, звідки сходить сонце. Вітер доносив потріскування сухих гілок, духмяний запах горілого ялівцю й живиці.

Вожак підняв хобот і протрубив сигнал тривоги. Усе стадо враз заворушилося. Голови повернулися на схід, і слонихи занепокоєним вищанням почали кликати малюків, що розбрелися по чагарнику.

На якусь мить дорослі мамонти завмерли в німому чеканні. В цей самий час від узлісся відокремилися три дивні постаті, несхожі на жодного з жителів лісу. Вони були густо обв'язані сухими ялиновими гілками. Кожна з постатей тримала в руках по величезній палаючій смолистій гілляці.

Дивні істоти розмахували вогнем і повільно наближалися до стада.

Усі горбаті самці підняли свої величезні хоботи, і уривчасті звуки розляглися на лісовій галявині. Слонихи перші почали відступати. Слонята риссю затрюхикали за ними. Позаду, важко ступаючи і розкинувши, як крила, велетенські вуха, замикали похід самці. Найстаріший і найбільший з них і далі стояв на місці й дивився на небезпеку, що насувалася. Хобот його був грізно піднятий до неба, а білі бивні, немов товсті криві стовбури, стирчали вперед. Вони загиналися в боки і назад, наче білі краї велетенської ліри. Він стояв сам один і був схожий на темну бронзову статую. Здавалося, він готувався зустріти таємничих ворогів і знищити їх. На вигляд він був страшний. Та люди й далі наступали. Іншим разом кошлата постать страховиська злякала б їх. Але зараз вони відчували за собою непереможну силу, яка все підкоряє на своєму шляху. Мамонти боялися вогню, але наївні люди гадали, що силу їм надало заклинання Матері матерів.

Ао йшов попереду. Від його смолоскипа бризками розлітались іскри. І клуби їдкого диму подразнювали ніздрі старого вожака хуммів.

У цей час до вух мамонта долинув закличний гук самиць. Велетень важко повернувся і рушив доганяти своє стадо. Він ішов не поспішаючи, але величезні кроки його були такі широкі, що людині довелося б бігти, щоб не відставати.

Мамонти перетинали галявину. Кущі тріщали під їхньою вагою. Мисливці майже бігли, однак на чималій відстані — близько підходити було небезпечно.

Хумми поверталися тією ж самою стежкою, якою прийшли сюди. Самці іноді зупинялись і оглядалися на переслідувачів. Мисливці, як і перше, розмахували запаленими гілками й просувалися слідом за ними.

Мамонти дійшли до стрімкого берега. Тут слонова стежка розгалужувалась: одна вела понад кручею на південь, друга — на північ.

На якусь мить слонихи затримались. Вони оглядалися на слонів, що відстали, ніби запрошуючи їх швидше йти за ними.

Коли самці стали наближатись, велетенська слониха, найстаріша і найбільша в усьому стаді, звернула на стежку, що вела на північ, і решта слухняно рушила за нею.

Мисливці дуже здивувалися, коли побачили, що стадо повернуло на північ. Як же так: адже вони просили свою Ло, щоб вона допомогла підігнати стадо до селища Червоних Лисиць, а Червоні Лисиці жили на південь, а не на північ від галявини хуммів. Невже заклинань було не досить?

Вони поділилися сумнівами з Вовчою Ніздрею.

— Не бійтеся,— сказав Ніздря,— вони шукають іншого спуску. Цей надто крутий. Хуммам важко тут спускатися.

Мисливці заспокоїлись.

Тим часом хумми йшли далі й далі. Ця стежка й