Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

З Гарунового волосся скрапувала дощова вода.

 — Що поробиш, синку, — промовив жалібно Рашид. — Я вмію лишень розповідати казки.

Гарунові, який побачив татову безпорадність, ввірвався терпець і він вигукнув: «А кому вони потрібні? Навіщо комусь здалися твої казочки?

Рашид затулив обличчя руками й заплакав.

І тут же Гарунові захотілося забрати свої слова назад, витягти їх з татових вух і запхати їх назад собі до рота; але зробити цього він не міг. Лишень картав себе за сказане, коли невдовзі за найдивовижніших обставин сталася Неймовірна Річ.

Рашид Халіфа, преславний Рашид-Море Оповідок, став перед величезною юрбою, розтулив рота й не зміг вимовити жодного слова, бо збагнув, що не знає про що розповідати.

Після від'їзду мами Гарун зауважив, що не може довго на чомусь зосереджуватись, а точніше кажучи, не може зосереджувати увагу довше, ніж одинадцять хвилин. Якось Рашид узяв його до кінотеатру, щоб він трохи розвіявся, але рівно за одинадцять хвилин Гарун забув про фільм і потім питав Рашида, чи добрі хлопці все ж таки перемогли поганих хлопців. Наступного дня Гарун уже грав у хокей на траві за дворову команду, стояв на воротах і, відбивши впродовж одинадцяти хвилин кілька сильних ударів, раптом почав пропускати найпростіші й геть безглузді голи. Так тривало і надалі: його свідомість полишала тіло й кудись мандрувала. Виникали певні труднощі, оскільки багато цікавих, а інколи й важливих речей тривали довше, ніж одинадцять хвилин: їда, приміром, чи, скажімо, іспити з математики.

Оніта Сенґупта збагнула, в чому причина. Вона спускалася до них на перший поверх ще частіше, ніж раніше, приміром, аби сказати:

 — Усе, нема більше пані Сенґупти! Від сьогоднішнього дня називайте мене тільки пані Оніта!

 — Після чого вона ляскала себе по лобі й голосила:

 — Йой! Йой! Що ж тепер буде?

Однак, коли Рашид розповів пані Оніті про Гарунову блукаючу увагу, то одержав від неї жорстку й переконливу відповідь.

 — Була одинадцята година, коли пішла його мати, — розмірковувала вона. — А тепер ця біда з одинадцятьма хвилинами. Си-хо-ло-гія, та й годі.

Рашид з Гаруном на мить-другу оторопіли, поки здогадалися, що вона має на увазі психологію.

 — Усе це через си-хо-ло-гічний смуток, — не вгавала пані Оніта. — Хлопчина застрягає на одинадцятій цифрі й не може перейти до дванадцятої.

 — Аж ніяк, — запротестував Гарун, але в глибині душі боявся, що все так і є. А що, коли він застряг у часі, як той розбитий годинник? А що, коли біда не минеться, аж поки не прийде Сорая й не заведе знову годинники?

Кілька днів потому Рашида Халіфу політикани запросили виступити в Місті Г і в Долині К, що у високих Горах М неподалік Міста Г. (Тут варто зазначити, що в країні Аліфбей багато місць позначалися літерами Абетки. Це призводило до великої плутанини, оскільки обмеженої кількости літер аж ніяк не вистачало на майже необмежену кількість географічних місць. Тому багато місць мали однакову назву. Через це листи часто потрапляли не за адресою. А для такого сумного міста, що й забуло, як зветься, стан справ набирав і геть загрозливих обрисів. Працівникам державної поштової служби, як ви здогадалися, впродовж тривалого часу доводилося багато з чим миритися, ось чому інколи вони ставали дуже дражливими.)

 — Треба їхати, — сказав Рашид Гарунові бадьористо. — В Місті Г і в Долині К погода стоїть ще гарна, а у нас повітря надто вологе для слів.

І справді, в сумному місті так дощило, що навіть дихати було важко. Пані Оніта, яка на той час нагодилася до них, сумно підтакувала Рашидові:

 — Чудово, — сказала вона. — Так, так, їдьте обоє, зробіть собі трохи свята, а за мене не турбуйтесь, що я лишаюся сама-самісінька.

 — Місто Г — звичайне собі місто, — сказав Рашид Гарунові у потязі, що прямував до того міста.

 — А от Долина К! Цілком інша річ. Там є золоті поля й срібні гори, а посередині Долини — чудове озеро, яке, між іншим, називається Безрадісним.

 — Якщо воно таке чудове, то чому воно не називається, скажімо, Радісним? — поцікавився Гарун, і Рашид, який докладав великих зусиль, щоб бути в гарному гуморі, спробував покрутити пальцями в повітрі, як той чаклун.

 — Ну, Радісне озеро? — промовив він найзагадковішим голосом. — Цілком інша річ. Так, озеро з Багатьма Назвами, так пане, саме так.

Рашид намагався й далі здаватися щасливим. Розповідав Гарунові про Плавучий Готель Класу Люкс, що вже чекає на них на Безрадісному озері. Говорив про руїни казкового замку в срібних горах і про споруджені за наказом стародавніх імператорів сади утіх, що тяглися аж до берегів Безрадісного озера, сади з водограями, терасами й павільйонами утіх, де духи давніх королів усе ще витають у пташиній подобі одудів. Проте рівно за одинадцять хвилин Гарун перестав слухати, а Рашид перестав говорити, і вони мовчки дивилися крізь вікно вагона на нудну долину, що з'являлася перед їхніми очима.

На вокзалі у Місті Г їх зустріли двоє