Читати книгу - "Нічний цирк"

Гектор Вовн торкається затягнутою в рукавичку рукою доньчиного обличчя й кілька хвилин уважно вивчає його вираз, аж поки не помічає, що пальці залишають на щоках довгі червоні сліди.

— А ти можеш бути цікавою, — підсумовує він.

Дівчинка не відповідає.

Наступними тижнями Чарівник Просперо кілька разів пробує дати їй нове ім’я, але дитина відгукується лише на Селію.

Минає кілька місяців, і чародійник сам пише листа, вирішивши, що дитина вже готова. Адресу він не зазначає, проте це не завадить відправленню дістатися до свого заокеанського адресата.

Лондон, жовтень 1873

Сьогодні відбудеться остання вистава дуже коротких гастролей. Чарівник Просперо вже давно не тішив лондонську публіку й тепер зарезервував сцену на тиждень, обмежившись вечірніми сеансами.

Попри захмарні ціни, квитки миттю зникають із продажу; у театрі аншлаг, дами махають віялами над декольте, намагаючись відігнати важку задуху, що висить у спертому повітрі — дарма що на вулиці осіння прохолода.

Однієї чарівної миті цього вечора всі віяла перетворюються на пташок, і їхня зграйка кружляє над театром, що от-от вибухне від овацій. Коли пташки повертаються й падають спритно згорнутими віялами на коліна своїх власниць, оплески лише посилюються, хай навіть дехто занадто збентежений, щоб аплодувати. Дами крутять віяла в руках і здивовано кліпають очима, раптом забувши про спеку.

Чоловік у сірому костюмі, що сидить у ложі ліворуч від сцени, не аплодує. Ані цьому фокусові, ані будь-якому іншому за весь вечір. Упродовж вистави він незворушно й ретельно роздивляється чоловіка на сцені. Жодного разу не здіймає рук, убраних у рукавички, аби поплескати. І коли решта зали вибухає захопленими аплодисментами, зітханнями чи навіть випадковими здивованими вигуками, чоловік не веде й бровою.

Коли виставу завершено, чоловік у сірому костюмі легко прокладає собі шлях серед тісного натовпу відвідувачів. Він непомітно прослизає крізь запнуті двері, що ведуть до роздягалень за лаштунками. Декоратори й костюмери не звертають на нього уваги.

Чоловік у сірому костюмі зупиняється перед дверима в кінці коридору й стукає в них срібним набалдашником свого ціпка.

Двері самі по собі розчахнулися, виявивши захаращену гримерну, оздоблену дзеркалами, у яких під різними кутами відбивається Просперо.

Його фрак недбало лежить на оксамитовому кріслі; поверх прикрашеної мереживом сорочки висить незастебнута жилетка. Циліндр, постійно задіюваний у фокусах, тепер спочиває на підставці неподалік.

На сцені чоловік здавався молодшим — сяйні вогні рампи й кілька шарів гриму приховували вік. Обличчя в дзеркалах помарніло, волосся вже добряче посивіло. Але коли чародійник помічає чоловіка, що стоїть біля одвірка, у його усмішці з’являється щось юнацьке.

— Тебе мало не знудило, чи не так? — цікавиться він, не повернувшись від люстра, звертаючись до сірого, як привид, віддзеркалення. Хустинкою, котра колись могла бути білою, витирає з обличчя товстий шар пудри.

— Мені теж приємно тебе бачити, Гекторе, — каже чоловік у сірому костюмі, тихо зачиняючи за собою двері.

— Ти зневажав кожну мить, можу закластися, — засміявся Гектор Бовн. — Я спостерігав за тобою, навіть не намагайся заперечувати.

Він повертається й простягає чоловікові в сірому костюмі руку, котру той удавано не зауважує. У відповідь Гектор здвигає плечима й театрально змахує пальцями в напрямку протилежної стіни. Оксамитове крісло вислизає з кутка, захаращеного валізами й шарфами, а фрак злітає вгору, неначе тінь, і слухняно вішається в шафу.

— Прошу, сідай, — люб’язно пропонує Гектор. — Хоча, боюся, воно не таке зручне, як ті крісла в ложі.

— Не можу сказати, що прихильно ставлюся до таких видовищ, — повідомляє чоловік у сірому костюмі, знімаючи рукавички й вибиваючи порохи з крісла, перш ніжу нього сісти. — Видаєш магію за хитрощі та ілюзію. Ще й гроші за це береш.

Гектор кидає вкриту пудрою хустинку на стіл, завалений фарбами для гриму та пензликами.

— Жодна людина в тій залі ані на мить не повірить, що те, що я там роблю, відбувається насправді, — зауважує він, роблячи непевний жест кудись у бік сцени. — У цьому й краса. Ти бачив колись усі ті хитромудрі штуки, котрі конструюють маги для найпримітивніших фокусів? Вони — як зграйка рибок, убраних у пір’я, що намагаються переконати публіку, наче вміють літати. І серед них лише я — справжній птах. Публіка не може сказати, у чому різниця, — просто знає, що я найкращий.

— Твоя поведінка не стає від цього менш легковажною.

— Ті люди вишиковуються в чергу, прагнучи,