Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

жестикуляцію. Іноді вона завмирає, здійнявши руку, як у кіно зупиняють кадр. І найцікавіше, що в тому сні я — чоловік, не жінка, і мене це зовсім не дивує. Бічним зором я бачу власні великі ноги, взуті у важкі стоптані черевики. Все відбувається, як у талановитій книзі, написаній від імені чоловіка, коли читачка мимоволі ідентифікує себе з оповідачем. Мене цей осінній сон тривожить не так своїм змістом, як тим, що завжди уривається до того, як я можу збагнути, чого хоче від мене та жінка.

Щоосені мені до болю хочеться повторити той неймовірний маршрут, яким я їздила й ходила зі своїм дивним супутником. Хочу проїхати ним сама, але бракує не стільки грошей, скільки часу й життєвого ресурсу. Восени, після літа, завжди багато роботи, хоча глибокого змісту в тій роботі немає. Проте присутня стійка ілюзія вмотивованого існування.

Отже, я маю роботу й друзів. Маю чим заповнити і дні, і вечори. Але в моєму віці вже не тягне щовечора сидіти в барі чи ходити до театру тричі на тиждень. Однаково повернешся додому, до своєї звичної півтемряви, яку, зрештою, любиш. І тоді без попереджень у неосвітленому кутку може виникнути видіння мого французького супутника, з яким тієї осені ми шукали сліди загадкового Іоанна Георга Пінзеля у львівських прохідних дворах і на пошарпаних дерев’яних сходах. Він сидітиме в темряві спокійно, ледь блимаючи чорними прегарними очима, просто сидітиме, бо йому подобається сидіти у темному кутку кімнати, коли жінка сидить в освітленій частині. Я настільки зримо чую, як він ледь покашлює, сидячи на софі або в кріслі, що мимоволі підводжуся і йду до вимикача. Коли на стелі засвічується люстра, він іде з мого помешкання, і я чую, як тихо клацають вхідні двері.

Мені порадили записати максимально відверто всі події, що призвели до сум’яття почуттів. Саме записати. Не ділитися з подругами. Не переповідати спонтанно випадковими знайомими. І, можливо, тоді видіння, які періодично тривожать мене, здобудуть більшу ясність, незрозумілі символи бодай частково розшифруються, а події й люди, які були їхніми учасниками, стануть зрозумілішими... Але наразі я тільки ще більше заплутую плетиво різнобарвних ниток, які хочеться розплутати, не вдаючись до ножиць. І тому спробую розпочати по порядку.

* * *

Отже, мене звуть Леся, Леся Касовська, але це значення не має. Адже інформації про мене інтернет не містить. Можу тільки сказати, що, розлучаючись зі своїм колишнім чоловіком, поетом Степаном Велетом, я знову перейшла на прізвище своїх батьків. Мені за сорок, я маю дорослого сина, якого народила досить молодою. Закінчила відділення французької філології романо-германського факультету ще в радянські часи. По його закінченні кілька років працювала у відділі науково-технічної інформації; тоді вважалося, що мені пощастило, бо не потрапила до школи вчителькою іноземних мов. Після розвалу СРСР науково-технічна інформація почала втрачати і престиж, і грошове забезпечення. Кілька років прожила в кричущих злиднях, у безнадії й розгубленості. Знайти іншу роботу не щастило, хоча шукала досить наполегливо, ґвалтуючи і друзів, і знайомих. Але тоді ніхто мене нікуди не порекомендував, всі й самі, як то кажуть, висіли у повітрі.

Вичерпавши раціональні способи піднесення свого життєвого рівня, скористалась способом ірраціональним, який виявився напрочуд продуктивним. У середині дев’яностих побачила у популярній газеті оголошення: «Робота для неординарних жінок будь-якого віку зі знанням іноземних мов. Інтим тільки за домовленістю й за додаткову неоподатковану платню». Я тоді судомно читала всі можливі оголошення про роботу, але користувалася ними вкрай рідко, маючи стару, ще радянську установку: нічого вартого уваги за об’явою не знайдеш. У всьому треба покладатись лише на знайомство, і то з людьми перевіреними.

Чому мене привабило те авантюрне оголошення? Мабуть, дуже дістали злидні. І досі пам’ятаю свій переляк, коли набирала номер і чекала відповіді. Але чоловічий голос, який привітно запросив мене на зустріч, викликав ірраціональну довіру. Я записала адресу й домовилась про час зустрічі.

Офіс міститься у відомому в Києві будинку старого міста. Жінка на вахті ствердно киває, коли кажеш, що тобі до Карена Пепербаума. Ліфт відвозить на сьомий поверх, далі серед дверей до приватних помешкань треба було розшукати металеві, пофарбовані тією ж фарбою, що й стіни. Відчинити їх і піднятись вузькими сходами на сьомий-А поверх, де й розміщено офіс Карена Пепербаума. На темних сходах злякалась, подумала, чому не попередила когось зі знайомих, куди йду, якщо раптом зі мною щось не так... Але вгорі світилося світло, на порозі з’явився чоловік з приємною посмішкою, хоча й демонічної південно-східної зовнішності, й запросив до невеличкого офісу з білими стінами й низькою стелею. Страх зник і більше не з’являвся. В офісі не було письмового столу, лише журнальний, і стояв кутній диванчик, в протилежному кутку на тумбочці блимав комп’ютер. Чоловік, який назвався Кареном Пепербаумом, поставив мені кілька запитань і налив чашку якогось дивовижно духмяного чаю. І пояснив, чого б він хотів від мене та інших неординарних жінок зі знанням іноземних мов.

Існує певна кількість громадян Західної Європи або Сполучених Штатів, які приїздять в Україну в пошуках — ні, не дружин (Пепербаум скривився — таку ординарщину він не обслуговує), а якихось різноманітних і досить незвичних речей. Хтось хоче анонімно віддячити дівчині, нині бабусі, яка пожаліла недобитого офіцера Вермахту у сорок четвертому. Небіжчик-батько не раз розповідав про неї, і от уже немолодий син хоче втілити в життя те, чого батько так і не зробив. А хтось хоче проїхати маршрутом, з якого його, туриста в СРСР 1978 року, зняли, бо він рвонув кудись самовільно, відставши від організованої групи в Києві. Хтось надумав знімати документальне аматорське кіно про темношкірих дітей колишніх студентів з африканських країн. І, звичайно ж, у такі нестандартні дороги надійніше вирушати з провідником. Або з провідницею. Чоловікові завжди більше подобається, щоб його супроводжувала жінка. Навіть якщо вдома в нього кохана дружина, якій він зберігає вірність упродовж тридцяти шести років. Я погодилась. І на тривалий час знайшла собі заробіток та ще й на додачу — цікаві враження від подорожей у ті місця України, куди сама не зібралася б нізащо. Жодного разу в мене не виникло нічого