Читати книгу - "Аутсайдери"

бриніло лише співчутливе презирство, нічого більше. Зрідка в пресі, де раніше його творам співали дифірамби, тепер з’являлися коротенькі замітки, в яких автори висловлювали знущальні припущення, чим викликана криза талановитого літератора. Між рядків було читати ще легше — він алкаш, і нічого тут не вдієш. Ось тобі за те, що ігнорував незламну міць письменницької машини, друже. Се ля ві, як кажуть, нічого особистого.

Він не вірив, що талант можна пропити. Врешті-решт питання наскільки ти талановитий зазвичай постає в останню чергу, коли тираж твоєї книжки розкуповують, як гарячі біляші. Набагато важливіше те, як добре ти вмієш грати за правилами та йти на компроміси — ось де собака заритий. Він усе життя намагався щось комусь довести, а насправді лише руйнував власну кар’єру. І невже збирався залишити все як є?

«Ще чого», — подумав Симон. Підсвідомо він розумів, що або він покине пити, або рано чи пізно вб’є себе. Час спливав, тепер уже не заспокоїш себе, як у безтурботні вісімнадцять… «А, до біса, я маю спробувати все, а покласти край своїм забаганкам для мене — раз плюнути»… Звісно, буде нелегко, попередні спроби це довели, але… Він уже почав нову повість, і нехай зараз вона пишеться не найкращим чином, та він гадав, що зможе її завершити, якщо тільки вдасться приборкати себе, непокірного. Хай там що, але його зарано списувати на брухт.

— I’ll be back,[1] панове, — пробурмотів він нікому в нікуди, проковтнув чай і пішов-таки голитися.

2

Львів

«Ти спиш», — пролунав звідкілясь власний голос. — «Прокидайся».

Ні, невже це сон? Не може бути. Ось двері до його квартири, зараз він увійде в них і все стане саме так, як повинно бути. Виявиться, що сон — це насправді те, що було з ним досі, те, що здавалося жахливою реальністю. Реґіна своїм звичаєм дорікне, що він затримався на роботі, проте вона буде жива й здорова. Звісно, жива… А донька Настя, його білява принцеса, похвалиться гарними оцінками, а потім розповість із блиском в очах, що її обрали на головну роль у шкільній виставі… А потім…

Двері чомусь були відчинені.

Даромир знав, що чекає його по той бік. Сон-зрадник ніколи не показував йому іншого, щасливішого закінчення, де він устигає запобігти страшним подіям і виходить переможцем. Це його прокляття — вкотре бачити все й усвідомлювати власну безпорадність, неможливість перехопити руку невидимого Стрілочника Життя, який раптом перевів рух на іншу колію. Несправедливо…

Ні, він може. Даромир штовхнув двері й кинувся всередину, на далекий жіночий крик, якого ніколи не чув у житті. Цього разу встигне… Але чому так повільно рухаються ноги? Неначе біжиш дном озера. Байдуже, зараз він дістанеться до цих негідників і виб’є їм мізки до того, як вони…

«Прокидайся!»

По стінах збігали патьоки крові, неначе жахливі живі шпалери, а крику більше не чути. Чи був він узагалі? Чи кричали насправді його дружина й донька? Мабуть, ні, бо інакше чому ж ніхто не прийшов їм на допомогу?

«Я сплю, я сплю, я сплю…»

Ось перед ним з’являються дві чорні постаті, химерні монстри, в яких немає нічого людського. Даромир підіймає свого пістолета, підіймає точнісінько на рівень їхніх голів. Зараз він сам здійснить правосуддя. Та раптом обличчя в них починають змінюватися, перетворюватися на інші, і він із жахом розуміє, що пізнає їх усіх. Чи варто стріляти? Чи змінить це щось? Він не може розгадати цю загадку, не розуміє, і врешті-решт його палець усе ж таки тисне на спусковий гачок. У яскравому спалаху він бачить, що стріляє в обличчя власної дружини, поміж її сповнених слізьми очей. А потім диявольський вихор закрутив навколо жахливу карусель, і пітьма проковтнула все.

Даромир повернувся в реальність, хапаючи ротом повітря, неначе аквалангіст, у якого закінчився кисень у балоні. Серце гупало, як паровий молот, ледь не вистрибуючи з-поміж ребер. Він відчув, що зсудомлені кулаки пульсують болем, примусив себе розслабити їх і підніс руку до очей. На кінчиках пальців залишилася волога.

— Трясця… — прошепотів він у порожнечу кімнати.

Відповіддю йому був відчайдушний телефонний дзвінок.

Даромир не поспішав знімати трубку. Телефонувати йому могла тільки одна людина, а з нею він зараз хотів розмовляти менш за все. Хоча вибору вже не було… Життя — вірніше те, що від нього залишилося — більше не належало йому. Справжнє життя обірвалося в той страшний вечір разом із двома іншими; а зараз він був усього лише машиною, інструментом у чужих руках, і ці руки дедалі міцніше стискали його горлянку.

Телефон продовжував нав’язливо дзеленчати, і врешті-решт Даромир схопив слухавку.

— Кажіть! — гаркнув він.

— Спокійніше, — мовив Артур. З голосу відчувалося, що він усміхається. А чому б ні? Нема нічого приємнішого, ніж влада однієї людини над іншою. — Це не та реакція, яку я хотів од тебе почути.

— Вибач, що розчарував, — руки свербіли від бажання придушити цю сволоту, яка дзвонить зі свого чепурного офісу, щоб віддати черговий наказ. Клятий сучий син.