Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

Зауваживши гостю, Громовиця свиснула — і на її поклик миттєво з’явився вогнегривий кінь.

— Привіт, Інго, — усміхнулася красуня, під’їжджаючи до дівчинки.

— Привіт, — мовила Інга, відчуваючи, що її спокій в одну мить змінився страшенним хвилюванням. Краса Нічної Громовиці так заворожувала, що на якийсь час логічно було б навіть втратити дар мови, а дурнувато-спантеличений вигляд у цій ситуації сприймався надзвичайно природно. Сині-сині волошкові очі (такі тепер не часто побачиш) неначе гіпнотизували, і якби не добра усмішка на повненьких Громовициних вустах, Інга подумала б, що красуня вимагає від неї звіту за прожиті роки. А звітувати ой як не хотілося, бо кому ж цікаво слухати про всі ті минулі бешкети, сутички з батьками і бабусею, різноманітні шкільні пригоди?

Оговталася Інга швидко. Вона уважно роздивилася довгасте і ледь вилицювате обличчя Нічної Громовиці, шукаючи певну схожість між нею та бібліотекаркою з дитячої районної бібліотеки. О, то була вельми цікава історія. Хоча Інга любила читати змалку, в бібліотеку вона записалася лише у другому класі. Записувала її туди справжня королева. Так-так, саме королева, бо хіба може бути простою людиною така вродлива жінка та ще й з таким приємним оксамитовим голосом? І хоча корони на її голові Інга тоді не помітила, упевненість в тому, що то була таки справжня королева, залишилася й досі. Під теплим поглядом гарних і розумних очей відвідувачі бібліотеки ставали чемними і вихованими. І навіть відомі розбишаки, переступивши поріг королівства книжок, згадували про добрі манери, вітались і дякували, говорили нормальними голосами і геть не помічали дівчат — своїх одвічних ворогів у боротьбі за місце під сонцем.

— Грозовик розповідав про тебе, — усміхнулася Нічна Громовиця Інзі, немов давній приятельці. — То ти прийшла мені допомогти?

— Я б із радістю, — знітилася Інга. — Та тільки я нічого не вмію.

— Так-таки й нічого? — серйозно перепитала Громовиця, але Інга бачила, що її очі іскряться усміхом. — Ну, гаразд. Учитися ніколи не пізно, було б лише бажання. Поглянь сюди, — Нічна Громовиця дістала з сідельної сумки карту і розстелила її на невеличкій хмарині, у глибині якої спалахнула в ту ж мить маленька змійка блискавки і не гасла доти, доки красуня пояснювала Інзі її завдання. — Ось тут, якраз під вашою школою, на великій глибині є ворота, крізь які на поверхню землі можуть пробитися потвори Тартарегії…

— А хто така ця Тартарегія? — перебила Інга Громовицю.

— Дуже неприємна пані, можеш мені повірити. Служить Великій Темряві. Якщо її солдати проб’ються на поверхню та об’єднаються із військом Космотумена, то буде прорвано озоновий фронт. А коли через прорив увірвуться на Землю добірні війська — катастрофи не уникнути. Космотумен — злий чарівник, який командує військом усілякої космічної нечисті. Він давно вже засилає своїх агентів до вашої школи, щоб підготувати плацдарм для прориву. Агенти вишукують найслабших або надміру засмучених людей і вселяються у них.

— І яка їм від цього користь? — здивувалася Інга.

— У людському тілі Космотуменові агенти почуваються захищеними. Якби вони не ховалися, то їх рано чи пізно винищили б патрульні Неба. Правда, виманити непроханих гостей з людини доволі просто, бо деякі з них такі нахабні, що навіть не ховаються, а немовби сидять у неї на плечах. Ти можеш нам усім допомогти, якщо шукатимеш і знищуватимеш тих Космотуменових зайд. Ось лук і стріли для тебе. — Громовиця дала дівчинці гарний сагайдак і три пласкі коробочки. Інга з подивом помітила, що то були кольорові олівці.

— А де ж лук? — не могла зрозуміти вона. — І для чого мені аж три коробки олівців?

— Лук у сагайдаці. Він розбірний. Усі його частини ти можеш заховати у портфель. А це — стріли. Зовні вони схожі на олівці, тому навіть якщо хтось із твоїх однокласників їх візьме, то нізащо не здогадається, що саме тримає у руках, бо вони цілком придатні до вжитку. Коли виникне потреба вистрілити, візьми олівець і розтягни — стріла видовжиться.

— Клас! — похвалила Інга зброю.

— І ще: коли уб’єш потвору, поглянь в очі людині, яку звільнила від непроханого квартиранта, та не забудь усміхнутися.

— Я буду сама? — спитала Інга, притискаючи лук і стріли до грудей.

— На цій ділянці — так. Тобі може здатися, що про тебе всі забули, залишили напризволяще, але ти не вір цьому. Такі похмурі думки насилають сумніватори — вірні помічники усілякої нечисті.

— Космічної? — спитала Інга.

— Земної, — усміхнулася Громовиця.

— Я б не проти залишитися тут, — зітхнула дівчинка.

— А як же бабуся з дідусем, тато і мама будуть без тебе? Хоча я тебе чудово розумію: сидіти на місці нудно. Але ти можеш прилітати до мене коли завгодно…

— Навряд чи я зважуся на це, не маючи вагомої причини. Ти така заклопотана.

— Про клопоти можна й забути на якийсь час, — мовила Нічна Громовиця. — Особливо заради друзів.

— А ми можемо бути друзями?! — зраділа дівчинка.

— Чому ж ні? У цьому нема нічого дивного.

— Нічого, окрім того, що ти — Громовиця, а я — проста людина.

— Дурниці! От що означає оте твоє «проста людина»? — Громовиця погладила дівчинку по голові. — Кожна людина — то цілий світ. Світ безмежний і неповторний. Так кажуть мудреці, а з ними не посперечаєшся.

— А класно було б посперечатися. Для гарних спогадів.

— Розумію, — кивнула Громовиця. — І все-таки я тебе чекатиму. Не забувай про нас.

— Хіба таке можна забути? — Інга обвела поглядом хмарне море під зоряними розсипами і зітхнула. — Тут усе неначе уві сні… Ти казала про фронт між силами Космотумена та озоновим військом. Де він? Я його