Читати книгу - "Рік 2245"

І заснув.

Білий холодний сніг падав на білу безкрайню снігову пустелю.

Прокинувся від почуття надзвичайного тепла, що пронизувало й навіть пекло його тіло.

Стрепенувся, розкрив очі і зустрівся з другими очима.

«Слон, — повільно прошелестіла в затуманенім мозку думка. — Слон з Зоопарку».

Справді, жовті, мудрі очі нагадували очі слона, але були воднораз і добріші, і суворіші. Дивилися на нього допитливо, і погляд проникав Ранцеву так глибоко в мозок, що йому стало неприємно.

— Де я? — спитав він, щоб перервати мовчання і зібратись з думками.

Очі віддалились, і Ранцев міг побачити голову і всю невеличку постать незнайомого. Голова була рожева, ледве прикрита білим пухом, що не закривав рясних зморщок на черепі.

Був одягнутий в якесь дивне убрання, щось ніби робочий комбінезон з широкими, стягнутими внизу холошами штанів. Сорочка ішла аж під горло, а широкі рівні рукава звисали з худих старечих рук. По комірі і рукавах ніжним візерунком вилася вишивка.

«Якийсь хохол», — подумав Ранцев неприязно, але жар настільки припікав його, що він зробив кволе зусилля підвестися.

Але не міг. Повів очима по своєму тілу, шукаючи, що його держить. Не держало ніщо — ні мотузки, ні ланцюги.

Лежав випроставшись на якомусь дивному скляному столі і, здавалось, тільки невідступний погляд старого притискає його до скла.

Тим часом старий, не одводячи очей від Ранцева, простягнув руку і повернув одну з численних блискучих шайб, що були вкручені збоку в стіл.

Жар спинився, і приємна прохолода обвіяла Ранцева. Від приємности він заплющив очі і засміявся. А коли розплющив їх, мудрі жовті очі під насупленими білими бровами з тривогою і недовір’ям дивилися на нього.

— І чого вилупився, як сова, — сердита просичав Ранцев, почуваючи, що йому нічим закритися перед цими очима. — Де я?

Замість відповіді старий простягнув над ним руку, ніби припечатуючи його, і відійшов. Невидимі пута ще дужче прип’яли Ранцева до столу. Міг ворушити тільки головою, і повільно повертав нею, намагаючись одгадати, де він опинився. Був у кімнаті, але в дивній кімнаті, — прозорій, пронизаній світлом, хоч вікон не було. Світло проходило крізь стіни і стелю.

«Скляна, чи що? — розгублено бились думки. — Чи, може, крижана?» — раптом блиснуло йому в голові, і щось знайоме, недавнє в’язалося з цим словом.

Ранцев наморщив чоло, силячись пригадати це недавнє, та голова була важка і неясна. Тисячі якихось образів обірвано миготіли десь на порозі свідомости і, не оформившись, зникали.

Він стомлено заплющив очі і раптом побачив: безкрайня і біла снігова пустеля. Очам боляче від цієї білости, і до серця підступає безнадія. Тоді він кидає вперед свій хутряний мішок, і очі кілька хвилин спочивають на цій темній плямі.

«Сніг… Я йшов снігом, — поволі збиралися думки. — Ішов, ліг і заснув. А цей знайшов мене… Тутешній… ескімос, чи щось таке… Живе багато. Їхній буржуй або шаман… Треба обережно», — але далі вже не міг думати.

Думки розпливались невиразними плямами по мозку, і тільки почуття небезпеки лишилося. Та тіло було надто втомлене, чуже, не дбало про самозахист і було байдуже до життя. Кожен нерв і кожен м’яз ніби прислухався: буде він жити чи ні?

Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!

Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.

Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.

Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.

Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.

— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.

— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?

— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?

Очі Омем потьмарились і посуворішали.

— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.

— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.

Омем схилилась над Ранцевим.

— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?

— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?

Омем усміхнулась знову.

— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.

— Зовсім вільно?

Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.

— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.

Старий зітхнув.

— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки.