Читати книгу - "Шрам"

І не дивно, що в Солля зовсім не було ворогів — певною мірою це врівноважувалося надлишком друзів. Друзі зустрічали його в кожній таверні, друзі сонмищем пленталися за ним слідом і мимоволі ставали свідками й учасниками його гучних забав.

Він, який обожнював усілякі небезпеки, знаходив особливу принадність у танцях по лезу бритви. Одного разу на парі він вліз по зовнішній стіні на пожежну каланчу — найвищу споруду в місті — і тричі продзвонив у дзвін, піднявши тим самим чималу тривогу. Лейтенант Дрон, що уклав із Соллем парі, змушений був поцілувати в губи першу-ліпшу даму, яка зустрілась їм, — а дама виявилася старою дівою, тітонькою бургомістра. Ото був скандал!

Ще якось постраждав гуард на ім’я Лаган — він програв парі, коли Солль у всіх на очах уярмив здоровенного бурого бика, лютого, але цілком заціпенілого від такої нахабності. Затиснувши в зубах кінську вуздечку, Лаган тяг Солля на плечах від міських воріт до самого дому…

Та найбільше від усіх діставалося Карверу.

Вони не розлучалися з дитинства — Карвер горнувся до Солля й був прихильний до нього як брат. Не надто вродливий, але й не виродок, не дуже сильний, але й не з найслабших, Карвер завжди програвав у порівнянні з Егертом і водночас приймав на себе відблиск його слави. Змалечку він чесно заробляв право називатися другом такої видатної особистості, зносячи часом і приниження, і глузування.

Він хотів бути таким, як Солль, і так гаряче цього прагнув, що непомітно для себе перейняв у друга звички й манеру говорити, ходу, навіть голос. Він навчився плавати й ходити по канату — тільки небо знає, чого це йому вартувало… Він навчився голосно глузувати із власного падіння в багнисту калюжу і не плакав, коли камінчик, влучно кинутий хлопчаком Соллем, залишав синець на плечі чи коліні. Неперевершений друг цінував його самовідданість і по-своєму любив Картера, але це не заважало Соллю забувати про існування приятеля, коли той не потрапляв йому на очі хоча б день. Одного разу чотирнадцятилітній Карвер наважився на випробування — вдавши хворого, він цілісінький тиждень не з’являвся серед товаришів, сидів удома, очікуючи з трепетом, коли ж Солль згадає про нього. Солль не згадав — його відволікали численні забави, ігрища, пікніки, він не знав, звісно, що Карвер мовчки просидів біля вікна всі сім днів свого добровільного самітництва й навіть раз, сам себе зневажаючи, заплакав гіркими злими слізьми. Страждаючи від самотності, Карвер клявся назавжди порвати з Егертом, а коли не витримав і таки заявився до нього, то хлопця зустріли з такою непідробленою радістю, що той одразу забув образу…

Мало що змінилося, коли обоє подорослішали. Боязкому Карверу не вдавалися любовні пригоди — Егерт повчав друга, мимохідь викрадаючи з-під його ж носа дівчат, яким симпатизував Карвер. Той зітхав і вибачав, вважаючи власне приниження самопожертвою заради дружби.

Егерт вимагав від оточуючих такої ж відваги, якою володів сам, і всіляко насміхався над приятелями, які не виправдовували його очікувань. Отут Карверу доводилося особливо сутужно. Одного разу пізньої осені, коли річка Кава, що огинала місто, вкрилася першою кригою, Егерт запропонував змагання — хто швидше перебіжить по тонкій льодовій поверхні з берега на берег. Усі його приятелі відразу послалися на спішні справи, хвороби й недуги, а Карвер, який, як завжди, опинився під рукою, заробив у обличчя презирливу усмішечку й таке їдке слівце, що змусило його почервоніти від вух до самісіньких п’ят… Мало не плачучи, він погодився на умови Солля.

Звісно, Егерт, який був вищим і важчим, благополучно прослизнув по гладенькій кризі на протилежний берег, лише здивовані риби в темній глибині роззявили роти. Звісно, у вирішальний момент Карвер злякався, призупинився, збираючись повернутися, і з ляскотом бухнув у чорну, променисту, як зірка, ополонку, великодушно надавши Егерту можливість урятувати себе й цим заробити нові лаври.

Цікаво, що він був щиро вдячний Соллю, який витяг його з крижаної води.

…Матері дорослих доньок здригалися від однієї згадки імені Егерта Солля, батьки синів-підлітків наводили його як приклад. Рогоносці супилися, зустрівши Егерта на вулиці, й усе ж таки гречно вітали його. Бургомістр пробачав йому бешкети й капості, що вчинялись у місті, крізь пальці дивився на скарги, що надходили на Солля, бо свіжіла ще згадка про той випадок під час веприних боїв.

Батько Солля, як і багато хто в Каваррені, розводив бойових вепрів, а це вважалося тонким і шанованим мистецтвом. Чорні вепри з дому Солля були винятково люті й кровожерливі, конкуренцію їм становили хіба що бурі смугасті вепри з будинку бургомістра. Не траплялося боїв, у фіналі яких не зустрічалися б ці вічні суперники, боротьба велася зі змінним успіхом, поки одного погідного літнього дня бурий смугастий чемпіон на прізвисько Рік не сказився просто на арені.

Без зусиль пропоровши черево супротивникові — чорному красеню Харсу, знавіснілий кабан кинувся на публіку. Його смугастий товариш, який трапився тому на дорозі, теж упав з розпоротим черевом, тим самим ненадовго затримавши безумця. Бургомістр, який за традицією займав із сімейством перший ряд, устиг тільки несамовито заволати й, підхопивши дружину, виплигнути ногами на оббите оксамитом сидіння.

Ніхто не відає, чим скінчилась би ця кривава драма; цілком імовірно, що на багатьох відвідувачів, які цього дня прийшли насолодитися боями, і насамперед бургомістра, чекала б сумна доля красеня Харса. Рік же, ще з поросятка навчений лютувати, вирішив, очевидно, що ось він, нарешті, його день. Бідолаха помилився — це був день не його, а Солля, який опинився в центрі подій раніше, ніж публіка з задніх рядів зрозуміла, що відбувається.

Егерт вигукував на адресу Ріка, на його думку, найобразливіші для вепра слова; у його лівиці безупинно вертілася сліпучо яскрава тканина (як потім виявилося, накидка однієї з екстравагантних дам, яка прикривала нею свої оголені плечі). Рік забарився всього на