Читати книгу - "Зміщення спектра"

Він широко розплющив очі і якусь мить лежав нерухомо, щоби зібратися з думками. Ця величезна кількість веселок – це ж оптика! Бінго! Немає ніякого продовженого кайфу. На Надиній шкірі висихали краплі води. Вони утворили мікроскопічні хмарки пари, яка розщеплювала світло. Як у призмі. Так само, як це відбувається в справжній веселці на небі після дощу. Багато призм – це міріади веселок. На її спині, сідницях і на стегнах. А делікатні дотики світла на спині? Це – звичайна термодинаміка. Надя причепила дешевий, куплений на розпродажі китайський вентилятор до похилої стелі своєї кімнатки в мансарді. Уже тиждень панувала справжня тропічна спека. Він сам просвердлював отвори в дошках стелі, прикріплюючи того монстра. Величезний вентилятор пропрацював якихось п’ятнадцять хвилин. Потім лише ліниво повертав крильцями, ледве пробиваючись ними крізь зависле, нерухоме повітря, густе від вологи, як прозорий желатин. Крила вентилятора були такі великі, що їхні кінці доходили до середини шиби дахового вікна, вирізаного в стелі. І, обертаючись, затінювали його. Ось звідки це погладжування.

Він придивлявся до Надиної спини та сідниць. З її тонкою талією вони мали вигляд приклеєного до її тіла серця. Прорізаного навпіл вузькою щілиною. Одразу ж над нею опуклість – занадто велика. Так, ніби еволюція залишила їй занадто багато решток мавпячого хвоста. Він обожнював цю опуклість. Доторкався кінчиками пальців, цілував, прилипав губами, лизав, видихав на неї повітря. Іноді він м’яко покусував шкіру, яка покриває цю опуклість, із ледь помітними, світлими волосинками, які, як за командою, піднімались угору. Надя тоді починала голосно дихати, рухати стегнами й шепотіти те своє солодке: «Якубе, що ти знову зробиш зі мною…». Не «робиш», а саме «зробиш зі мною»…

Він беззвучно зсунувся по простирадлі вниз, доторкнувся губами до маленької веселки на тій опуклості й прошепотів:

– Добридень, серденько…

Вона різко повернула голову. Мовчки дивилась на нього відсутнім поглядом. Він побачив сльози на її очах.

– Чому ти плачеш? Що таке?! – запитав, клякаючи над нею.

Вона повернулася і, лягаючи на спину, прикрила груди розгорнутою книжкою. Довго не відповідала. У тиші кінчиками пальців делікатно погладжувала його щоки та губи.

– Це через цю книжку… – прошепотіла вона за якусь мить.

Він зиркнув краєчком ока на потріскану й витерту в декількох місцях вицвілу брунатно-помаранчеву обкладинку, на якій зображена пара, що цілується.

– Хм, книжку? – прошепотів він, притискаючи зап’ястя її руки до губів.

За мить, на приховуючи здивування, він запитав:

– Ти плачеш через книжку?! Ти? Така велика дівчинка? Я думав, що ти вже не читаєш таких книжок, – додав він із ноткою насмішки в голосі.

– Тобто конкретно яких? – відповіла вона і раптово піднялась на ліктях. Книжка повільно сповзла на її живіт, оголюючи груди.

– Ну, таких… Таких… – затинався він, не в силах закінчити і шукаючи відповідного слова.

Він побачив роздратування в її очах. І навіть вловив добре йому знайоме нетерпіння у звучанні її голосу. Він дуже добре знав, що коли Надя із сильним притиском інтонує те своє «конкретно», це, як правило, є провокацією до дискусії, а часто і до суперечки. Він дуже любив дискутувати з нею, а також деякі суперечки, головним чином тому, що вони чудово після них мирилися; однак тепер, зранку в ліжку, поруч із нею нагою, це було останнє, чого би він міг хотіти.

– Ну, таких…

– Назвімо це, ну, нехай буде, романтичних, – закінчив він і нахилив голову, намагаючись поцілувати її груди.

Вона не дозволила йому. Спочатку схрестила руки на грудях, а потім, спираючись долонями на його чоло, підняла його голову догори і, дивлячись в очі, запитала:

– А ти? Ти ніколи не плакав над книжкою?

У її голосі він відчув твердість і ту добре знану йому зухвалість.

– Я не пригадую таких книжок, – спокійно відповів він, – хіба що якість ідіотські книжки з рекомендованої літератури. Тоді, напевно, так.

І додав за мить із насмішкою:

– Я плакав від злості, що повинен витрачати час на такі дурниці.

– Це дуже дивно, – тихо відповіла вона, не реагуючи на його жарт.

– А що тут такого дивного? – запитав він.

– Тому що ти дуже вразливий. Досі я ніколи не зустрічала такого вразливого хлопця, як ти. Тому для мене це дивно. Дуже дивно.

Вона повернулася на бік і виставила свої сідниці, притискаючись до його живота. Якусь мить вони лежали мовчки, приліпившись одне до одного.

– Для свого виправдання, – прошепотів він у якийсь момент, – я можу лише додати, що я, мабуть, не плакав над книжками, але, читаючи листи, звісно, що так. І то навіть досить часто. Якщо тобі аж так залежить на моєму плачі й читанні.

– Знаєш, ти ніколи мені не розповідав про це, – тихо відповіла після довшої перерви.

Він почув смуток у звучанні її голосу. Раптом вона повернула до нього обличчя і відсунулася на край ліжка. Вони зустрілися поглядами.

– Ми знаємо одне одного вже майже рік, спимо разом, – сказала вона, крутячи пасмо свого волосся довкола пальця. – Ти знаєш кожну частинку мого тіла, ми їмо за спільним столом. І вечері, і сніданки. Я розпускаю для тебе волосся. Я не боюся біля тебе боятись, я не соромлюся ані плакати, ані мати дурні напади сміху, ти купуєш мені тампони, знаєш їхній розмір, ти клав мене до ліжка зовсім п’яною, дивився на мене, коли я мастурбувала. Я показала тобі свої думки, надії, мрії. А це – набагато більше, ніж голизна. Мою біографію з першого класу початкової школи до тепер ти знаєш настільки докладно, що, використовуючи мої фотоальбоми, міг би легко з того зробити документальну Instastory. Я могла б ще довго це перераховувати. Ти все про мене знаєш. А також і про мою сім’ю. Запалюєш зі мною в їхню пам’ять свічки на цвинтарі. Ти знаєш про мене в тисячу разів більше, ніж моя мати.

– І ти це знаєш від мене, – твердо додала вона згодом і запитала: – А я? Я, – сказала, сама відповідаючи, – я насправді знаю лише те, що ти одинак, що живеш з батьками, і що тебе прийняли на навчання без іспиту, бо ти виграв якусь олімпіаду. А крім цього, мені нічого не відомо про твоє минуле. Так, ніби в тебе не було ніякого минулого. Так, ніби все твоє життя розпочалося