Читати книгу - "Готується вбивство, Володимир Леонідович Кашин"

Вiдiйшовши вiд активної службової дiяльностi, Коваль терзався неробством. Мiряв широкими кроками нову квартиру або годинами сидiв на балконi, перед яким вдалинi могутньо сивiв Днiпро i розлягалися заднiпровi краєвиди. Коли працював, не знаходив часу посидiти за книгою, читав уривками. Тепер часу було вдосталь, а книги не читалися. Вiн згадував то одну, то другу розплутанi ним справи, знову переживав усi перипетiї, а часом по-новому осмислював їх, робив, як шахiст, новi ходи, радiючи, що й вони ведуть, як i попереднi, до тих самих висновкiв.

У душi вiн зрадiв новiй нагодi ще раз зустрiтися з таємницею i розкрити глибиннi людськi пристрастi. Зрештою, вiн не має права ховатися iз своїм досвiдом. Розумiв справедливiсть слiв Пiдпригорщука, що у районi не будуть займатися такою дрiбницею, як цей пiдкинутий лист. Розмов у мiлiцiї про профiлактику правопорушень, попередження трагедiй було багато, але на практицi й далi жили за приказкою: поки грiм не вдарить... I ворушаться здебiльшого, коли запобiгти уже пiзно... Отже, якщо чесно говорити... А там буде видно, чи слiд вжити офiцiйних заходiв i поставити до вiдома райвiддiл мiлiцiї... Втiм, це вiй уже сам почав умовляти себе пристати на пропозицiю Пiдпригорщукiв...

Та ось здалеку долетiв, усе посилюючись, гуркiт. На подвiр'я вкотився мотоцикл з коляскою, за кермом якого сидiв Василь Пiдпригорщук, а у колясцi - його брат.

Усе набуло нового руху. Дiти юрбою побiгли назустрiч. Лiда вигукнула:

- Нарештi!.. Вмивайтеся швидше, голубцi холонуть!

Василь Пiдпригорщук пiдiйшов до Коваля, привiтався, простягнувши мiцну, твердувату руку:

- Василь Кирилович.

Полковник одним поглядом охопив його постать, наче моментально сфотографував. Перед ним, обiймаючи дiтей i нiяково посмiхаючись, стояв мiцний чоловiк рокiв пiд сорок. Коваль подумав: "Як схожий рисами обличчя на брата!" Вiд старшого Пiдпригорщука пашiло здоров'ям i якимсь теплом, яке нiби обгортало спiвбесiдника. "Дивно, подумалося далi полковниковi, - щоб хтось бажав смертi такiй славнiй людинi".

Тим часом жiнки уже гукали до столу, Василь кинувся до умивальничка, прибитого надворi на сторчовiй дошцi, затим, витираючи руки i запрошуючи поперед себе Коваля, попрямував з ним до столу.

Стiл був багатий: смажена риба, холодець, сало, голубцi з кашею та м'ясом, курятина. Оля наварила картоплi, посипала кропом. Посерединi стiл зеленiв та червонiв пiр'їстою цибулею, квашеними i свiжими огiрками та помiдорами. Дмитровi Iвановичу раптом згадалися голоднi роки у цих краях. Про двадцять перший рiк вiн знав iз розповiдей батькiв, а от зиму тридцять другого - тридцять третього, коли недорiд i злочин скували голодом кобелячан, батьки попухли вiд голоду й ледве вижили, вiн до скону не забуде. I наступну весну, коли вiн з меншим братиком, подолавши острах, ходив до радгоспу бiля Виселок проривати буряки за борошняну затiрку, якою годували полiльникiв. Були й щасливi днi, коли куховарка, жалiючи малих, наливала у банку ще й другий черпак i вони його несли додому.

Як забагатiло життя! Але чому так сталося, що хлiб на столi, достаток у хатi по угамував у людей злих пристрастей, а навпаки, наче роздмухав їх?! Може, тому, що, дбаючи про хлiб, забували про душу, дозволяючи їй потопати в брехнi, лицемiрствi, ницостi?

Вiд горiлки Дмитро Iванович вiдмовився, випив склянку холодного пива, картаючи себе що не стримався i не береже горло, в якому частенько поселялася ангiна. Але цiлоденна спека пiд час поїздки з Києва так вимучила його, що дуже хотiлося чогось прохолодного. Те, що Коваль вiдмовився вiд горiлки, стримувало й господарiв, якi теж обмежилися пивом, хоч запiтнiла пляшка "Столичної", поставлена "для годиться" на стiл, весь час вабила зiр молодшого Пiдпригорщука, Петра, який, поглядаючи на неї, раз у раз сковтував слину...

Розмова точилася навколо нової економiчної полiтики, сiльських новин. Коваль довiдався, що Петро Кирилович iз своєю ланкою овочiвникiв минулого року заслужив медаль на Виставцi народного господарства i цього року теж готує експонати, що Василева Оля теж працює в його ланцi, а Лiда - в бухгалтерiї колгоспу, що Василь Кирилович - депутат сiльської Ради, i тiльки його, командира добровiльної дружини, побоюються виселчанськi хулiгани.

Цi розмови мало цiкавили Олю. Вона не зводила очей з полковника, кожної хвилини чекаючи, що вiн заговорить про справу, заради якої приїхав. Проте Коваль поки що не зачiпав цiєї теми.

- Дмитре Iвановичу, що ж нам тепер робити? - зрештою не витримала вона. - Хоч з хати Василю не виходь... А вiн ночами рейдує у полi, ловить злодiїв! Та й коли удома - все одно на душi неспокiйно. Я й не сплю тепер, усе прислухаюсь: миша зашарудить пiд пiдлогою полохаюсь, вiтер шибки поторгає - менi нiби хтось ходить пiд хатою... Поки ви не взнаєте, хто це загрожує Василю, менi спокою не буде.

- Ой Олю, не знав, що ти у мене така полохлива, - бiлозубо засмiявся чоловiк. - Дуже добре, що ви приїхали до нас, ваших землякiв, - звернувся вiн до Коваля. - Ми радi вам i гордi, що саме у нас зупинилися, - продовжував трохи пишномовне, певно, ховаючи за цим свою нiяковiсть, - але отой папiрець - Олинi страхи - дурний жарт, не бiльше, пiдкинув хтось, щоб посмiятися з мене. Не звертайте на нього уваги, вiдпочивайте, купайтеся, рибальте, дихайте чистим, рiдним повiтрям. Ось днями вiдкриється сезон, поїдемо на качок... Я навiть радий, що пiдкинули оте дурне, бо iнакше хiба побачили б вас тут, - усмiхнувся вiн.

- Нi, нi, Василю! - схопилася Оля. - Це не жарти. Так i товариш полковник вважає, коли згодився приїхати. Справдi, Дмитре Iвановичу? - благальне глянула жiнка на Коваля.

Той мовчки кивнув, не втручаючись у розмову i даючи можливiсть усiм висловитися.

- Я теж такої думки, - рiшуче пiдтримала Лiда дружину Василя. - З таким не жартують, Василику, - звернулася вона до дiвера. - У тебе ворогiв вистачає. - Вона нiжно i сумно поглянула на нього, немов уже й справдi