Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.

А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника - яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.

До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше - мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…

Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку - пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.

На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я - хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою - ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.

«Чарівник!» - вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше. Цікаво, що я не пам'ятаю, як тоді виглядав мій батько. Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'яті, це його неймовірно великі, сильні руки. Руки чоловіка, водія і, як він сам про себе казав, трішечки боксера, трішечки різьбяра, трішечки поета, трішечки художника та ще з десяток таких «трішечки». Оті його руки я запам'ятала на все життя.

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте існував ще ВІН. ВІН - це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне - небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре, що могла б повторити навіть серед ночі, якби комусь дістало сили мене розбуркати.

«Ніколи не розмовляти з Незнайомцем, не підходити до Нього, не брати від Нього подарунків, не слухати, що Він каже, одразу тікати додому чи гукати на допомогу, якщо Він спробує наблизитися, і ніколи, нізащо на світі, в жодному разі нікуди з Ним не ходити, навіть якщо Він запропонує покатати тебе великою гарною машиною».

Ці слова я пам'ятала як «Отче наш». Колір, який у дитинстві асоціювався в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець, чорна машина, кожна заперечна частка «не» - велика чорна кімната, кожне «ніколи, нікуди» - довгі чорні коридори, «в жодному разі» - велика чорна зала, а все речення - старовинний чорний замок, де мешкає Чорний Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От тільки полює він не на тварин, а на дітей, передовсім на маленьких гарненьких блакитнооких дівчаток.

У сусідньому з нами домі жила вчителька музики. Вона підробляла репетиторством. Часто, коли я гралася у дворі, з вікон її квартири лунало жорстоке знущання учнів зі старого піаніно. Дивно, я ніколи не чула, щоб вона грала власноруч. Мабуть, піаніно-ветеран вже не могло звучати інакше, аніж болісно зойкати.

У вчительки було дві дочки. Старшу я час від часу бачила У дворі, але їй було десять років, і вона не водилася з такою малечею, як я. А от її сестрича Іринка, біляве чотирирічне створіння, була моєю найкращою подругою, ми завжди бавилися разом, доки одного вечора вона зникла.

Я чекала на неї день, два, три, проте все марно. Її сестри я теж відтоді не бачила. Ніколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє бавилася з Іринкою, я зрозуміла, що щось сталося, бо мама прийшла додому бліда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обіймала і цілувала, наче ми не бачилися багато років. Маленькі діти відчувають набагато більше, ніж ми звикли думати. Вони схожі на провидців чи янголів з церковних ікон, в очах яких - безмежне знання. З роками вони втрачають більшу частину своїх здібностей, гадаю, на щастя.

Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені