Читати книгу - "Ожеледиця"

здорованів у міліцейській формі. Спочатку вони дзвонили у двері Лаврентія, потім в сусідські ліворуч. Там їм теж ніхто не відкрив. Ліка знала, що там живе літня пара. Вони на вихідні поїхали на дачу і на всякий випадок залишили їй ключ. Нарешті міліціонери підійшли до її дверей. Дівчина дозволила їм досхочу награтися дзвінком – не відчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пішли.

«Швидко вони», – подумала Анжеліка, а вголос промовила:

– Це міліція. Цікаво, звідки вони дізналися, що ви знайомі з Лавром?

– Сьогодні це не проблема, – глухо відгукнувся з кухні Антон.

– Та так – Інтернет і інші сучасні технології… Розумію!

– Чому ви не відкрили? – запитав Антон, не повертаючи голову.

– Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.

Раптом Ліка підскочила на місці – за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.

– Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.

Вона відчинила двері:

– Лавр!

– Дякую, Анжеліко, – сказав той на знак вітання. – Антоне, йдемо до мене! А ти куди?

Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.

– Як куди? До тебе, – вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.

– Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.

І вони вийшли.

«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»

Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.

– Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, – пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. – До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, – додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.

Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки – очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.

– Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела ніч?

– Ти з ним провела ніч?

– Ну, не зовсім провела… Вірніше, провела, але… – зніяковіла дівчина і від цього ніби стала ще менша і ще більш схожа на маленьке мишенятко, – просто спали разом… Ні, не разом, звичайно… Взагалі, яка різниця? Маю право знати, і крапка!

– Кухня там, – кинув Лавр, посміхнувшись, і пішов у кімнату, де на нього чекав Антон.

Кімната молодого професора більше нагадувала бібліотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелі, великий стіл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний біля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон – журналами.

– Ну, розповідай, – глибокий баритон Лавра заспокоював.

Під несамовите виття Алли Володимирівни у кімнаті матеріалізувалися родичі вбитої, і незабаром там почався справжній Армагеддон. Першим на крик прибіг Борис Мойсейович – депутат міської ради і чоловік Алли Володимирівни за сумісництвом. Він же був батьком убитої.

– Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! – звиклий командувати, кричав він.

З дальньої спальні другого поверху виповзла сонна дівчина з вкритими татуюваннями шиєю і плечима.

– Ну от, вийшла заміж, – отруйно кинула вона. – За Господа. Хоча він її навряд чи в наречені візьме, вагітну, га? А я їй говорила…

– Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б співчуття до сестри, – почулося зі сходів.

Нарешті з кімнати першого поверху виїхала в інвалідному кріслі літня дама. Вона, мабуть, спала, тож навіть звичний плед не покривав її худі ноги. Стара повільно обвела поглядом усіх дійових осіб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллі Володимирівні.

– Міліцію викликайте, – сказала, зітхнувши. – Швидкій тут вже робити нічого.

– Дівчинко моя! Доню! – кричала Алла Володимирівна, заламуючи руки. – Говорила я тобі-і: кинь цього білявого-о… вбивцю-у-у…

– Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.

– Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, – заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.

Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити – бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.

– Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гідністю відрапортувала вона. – Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важіль.

Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.

– Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, – випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. – Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…

– Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, – наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.

– Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, – назвався міліціонер. – Поки наша команда розбиратиметься тут з відбитками і тілом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, – голос капітана абсолютно не в'язався з його зовнішнім виглядом – був глибокий, тихий і навіть якийсь ласкавий. – Є у вас затишний куточок? Можна на кухні, – не чекаючи відповіді, запропонував рішуче.

Сімейство як загіпнотизоване сиділо на дивані й не ворушилося. Схоже, присутність мертвого тіла у холі будинку заворожувало їх, позбавляло волі. А може, всім просто давно вже