Читати книгу - "Чорні Журавлі Всесвіту, Володимир Дмитрович Михайлов"

кораблі. Певно, і не задумувались. А ми-то знаємо загалом, що буде після нас. Для цього й працюємо: адже наша робота не стільки навіть для цього покоління, як для прийдешніх. Ти скажеш — так працює багато вчених. Але ж істини, які вони відкривають, лишаються надовго. А про нас згодом що скажуть? Чи зрозуміють вони нас, нащадки? Чи не кепкуватимуть: “Літали тут колись на тихоходах!..” Чи вдасться нам зробити таке, щоб і правнуки сказали: “Ні, не марно наші старі витрачали пальне!”

Коробов насторожено покосився на Сенцова, чекаючи на знайому посмішку: всі знали, що Сенцов людина тверезої логіки. А Коробову хотілося ще поговорити про те, як гаряче, пристрасно любить він свою професію і хоче, щоб не було в ній жодних, бодай найменших неясностей.

Та вже не було часу. Чомусь бажання отакої душевної розмови приходить завжди саме в ті хвилини, коли треба до чогось готуватися, щось виконувати. Коли ж часу вдосталь, мова йде про речі найбуденніші. Тільки у відповідальні хвилини зринає те, що ховається в глибині душі.

І Сенцов нічого йому не відповів, вшнипившись поглядом у стрілку хронометра.

— Останні хвилини… — сказав він неголосно. І йому здалося раптом, що стрілка неухильно біжить назустріч невідомій небезпеці.

— Може, пустимо розвідника? — наче відчувши його тривогу, спитав Коробов.

— Рано, мабуть-таки… — відповів Сенцов. — Пального в нього мало, назад повернутись не зможе. Втратимо, а раптом він по-справжньому буде потрібен?.. — І рішуче закінчив: — Випустимо тільки тоді, коли буде явна небезпека.

На голубуватій поверхні екрана серп планети все вужчав і вужчав, танув на очах, наче вуглинка, що догоряла в мороку. Сенцов перевів погляд на нижній правобортовий екран — там крізь фільтри сяяло темно-багряне сонце. І раптом воно погасло — одразу, ніби хтось різко вимкнув його. Одночасно згасла й червона вуглинка.

Миттю на кількох шкалах стрілки разом хитнулися вліво і завмерли, під сірими кожухами розподільників лунко заклацало — це відключалися сонячні батареї, приєднувалися резервні групи акумуляторів. На панелі далекого зв’язку спалахнув червоний вогник.

Ракета увійшла в тіньовий конус Марса, і для космонавтів настало сонячне затемнення. Почався політ над неосвітленим боком планети. Коробов зітхнув. Сенцов сказав:

— П’ять хвилин лишилося. Підсиль-но освітлення…

Коробов простяг руку до перемикачів. Повернув. І наче не світло, а звук увімкнув він — одразу пронизливим, уривчастим ревінням захлинулися сирени радіометрів, які вимірювали кількість заряджених частинок у просторі. Обидва пілоти, здригнувшись, підвели голови — і прилади замовкли, але тільки на мить, щоб знову завити на ще вищій ноті. Зловісно спалахнули червоні лампи, і у віконцях дозиметрів спочатку поволі, а далі все швидше рушили, заковзали цифрові коліщатка.

Сенцов миттю — швидше навіть, ніж подумав: “Ось воно — те саме!..” — зрозумів, що ракета раптово влетіла в потужний потік проникаючої радіації. Частинки, що летіли із близькою до світлової швидкістю, впиваючись у метал оболонки, породжували зливу небезпечного рентгенівського випромінювання.

Він подивився на прилади. Так, воно проникало і в кабіну крізь захисний шар.

Це було небезпечніше за метеорити, зустрічей з якими, за традицією, найбільше боялись космонавти.

— Ну, що ж вони там? — крикнув Сенцов і різко подався тілом уперед, туго натягуючи ремені.

Та автомати вже спрацювали — на курсовому екрані блиснув яскравий спалах полум’я. Це рвонулася в пітьму автоматична ракета — космічний розвідник. Скоряючись радіосигналам автоматів, що керували нею, вона почала описувати навколо корабля дедалі ширші кола, безперестанку посилаючи лічильно-обчислювальним приладам дані про інтенсивність потоку частинок.

Нестерпно тяглися страшні секунди… Корабель стрімголов летів, можливо, в самий центр потоку, здатного за тридцять-сорок хвилин створити в ракеті такий рівень радіації, від якого не врятують ніякі костюми… Загибель насувалася з гнітючою невідворотністю, мов у кошмарних снах, які навіює космос: коли небувале перевантаження сковує руки й ноги і не можна поворухнути навіть пальцем, аби втекти від невідомої небезпеки.

Нарешті труснуло. На ходовому екрані промайнули вогняні струмені вихлопів. Обидва відчули, як їх притиснуло до ременів: ракета гальмувалася. Автомати знову і знову вмикали гальмівні двигуни, перекладали газові рулі, стрілка лічильника прискорення котилася вправо, а похмуре, похоронне виття радіометрів усе не змовкало. В багряному тремтливому світлі обличчя космонавтів здавалися залитими кров’ю.

Сенцов зціпив зуби, величезним зусиллям волі примусив себе засунути руки в кишені комбінезона — так важко було побороти спокусу зірвати пломби з запобіжників і взяти на себе керування кораблем. Серце владно вимагало: діяти, працювати, вдихнути в механізми корабля своє бажання жити… Руки поривалися з кишень. І вже, звичайно, не повага до параграфів інструкції затримувала їх там, а віра в те, що не може підвести автоматика.

Те ж саме, очевидно, переживав і Коробов. Він зчепив пальці так, що вони побіліли, щелепи його рухалися, наче перемелюючи щось… Та ось ракета різко звернула і пішла на зближення з Марсом. Сигнали тривоги почали вщухати, багряне світло поблідло. Сенцов витер піт з чола, Коробов послабив руки, що неприємно тремтіли.

— Оце так зустріч… — промовив він невиразно. — Звідки ж?..

Сенцов знизав плечима. Марно було гадати: з яких глибин Всесвіту примчав потік космічних частинок, звідки витікала й куди впадала ця невидима і грізна ріка, в стрімкій течії якої вони ледь не захлинулися разом з кораблем? Неможливо було передбачити її раніше, як навесні в лісі під снігом не бачиш струмка, аж доки провалишся в нього й сьорбнеш крижаної води. Та й думати про це зараз не було часу.

Обидва дивилися на курсовий екран. Друга група автоматів, якій було байдуже до будь-якого космічного проміння, акуратно переключила оглядові екрани на прийом в інфрачервоних променях. Марс став значно більшим; ракета помітно наблизилась до планети. Але обчислювальний пристрій чомусь не віддав рульовим автоматам команду вивести корабель на попередню орбіту; можливо, кінець кінцем він відмовив через божевільну вібрацію. А це передусім означало, що курс треба виправляти самим, не покладаючись на автомати.

— Ну, — сказав Сенцов, — ось і дочекались. Оце тобі й особлива