Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

— Каза-а-а-ане!

Він понісся, немов стріла. Торп ішов слідом і лише весело попирхував:

— От же розбишака.

Підійшовши до освітлюваного місця, Торп побачив Казана, що припав до жіночих ніг. Це була Торпова дружина. Вона переможно засміялася.

— Ти виграла! — усміхнувся він без жодного жалю. — Я був ладен закластися на останній долар, що він нізащо б не розпізнав твого голосу. Ти виграла! Казане, чортяко, я ж тебе програв!

Його обличчя враз споважніло, коли Ізабела нахилилася, щоб підібрати кінець ланцюга.

— Ісі, він твій, — промовив швидко чоловік. — Та за ним мушу доглядати я, поки що. Дай мені ланцюг. Я ще навіть тепер не цілком йому довіряю. Він вовк. Я сам бачив, як він у кліп ока відкусив руку одному індіанцеві. А ще якось він за мить перегриз горлянку іншому собаці. Він покруч, а не чистокровний пес, хоч урятував мені життя, повівшись, як справжній герой, я не можу довіряти йому. Дай мені ланцюг…

Та не встиг він договорити, як Казан скочив до нього й загарчав, як дикий звір. Його губи засмикались, оголивши довгі ікла, а спина здибилась. Торп, застережливо скрикуючи, потягся по револьвер, що висів на поясі.

Одначе Казан на нього не зважав. З темряви виринула ще одна постать і стала в колі світла від ліхтариків. Це був Мак-Кріді — провідник, що мав супроводжувати господаря та його молоду дружину в табір на Ред-Рівері. Саме туди повертався Торп, що очолював будівництво нової трансконтинентальної залізниці. Мак-Кріді був високий, міцно збитий, із чисто поголеним лицем. Його квадратова щелепа надавала йому лютого вигляду, а очі світилися такою пристрастю, яку можна було побачити в погляді Казана, коли той дивився на Ізабелу.

Довга червоно-біла в’язана шапка дівчини сповзла з голови й зависла на плечах. Її волосся виблискувало в тьмяному світлі ліхтарів, а щоки палахкотіли рум’янцем. Вона вмить окинула сягнистими волошковими очима провідника, аж Мак-Кріді відвів погляд. Ізабелина рука лягла Казанові на голову. Спершу пес, схоже, і не відчув її дотику. Як і раніше, він гарчав на Мак-Кріді, і цей загрозливий гаркіт ставав дедалі голоснішим. Торпова дружина потягла за ланцюг.

— Тихо, Казане, тихо! — скомандувала вона.

Почувши її голос, він дещо заспокоївся.

— Тихо! — повторила Ізабела, знову поклавши руку на його голову.

Казан улігся біля її ноги. Але його зуби все ще були оголені. Торп спостерігав за псом. Він дивувався тим отруйним стрілам, що летіли з вовчих очей у бік Мак-Кріді. Великий провідник уже був розмотав свого довгого батога для собак. Його обличчя набрало дивного виразу. Важким поглядом дивився він на Казана. Раптом чоловік подався вперед, поклавши обидві руки на коліна. Мак-Кріді наче забув, що на нього дивляться прекрасні сині очі Ізабели Торп. На хвильку запала напруга, після чого чоловік вигукнув:

— Педре, до мене! Джилé!

Цієї команди — «джиле!» — навчали тільки собак, що були на службі в Північно-Західної кінної поліції. Казан й оком не моргнув. Мак-Кріді випростався і швидко хльоснув довгим батогом, що розсік навпіл тихе нічне повітря. Звук пролунав такий, наче щойно вистрілив пістолет.

— Джиле, Педре! Джиле!

Гаркіт, що чувся з Казанової горлянки, став уже справжнім ревом, та жоден м’яз його тіла не поворухнувся. Мак-Кріді повернувся до Торпа.

— Можу заприсягтися, що знаю цього собаку, — сказав він. — Якщо це — Педро, то це паскудний пес!

Торп нагнувся, щоб узяти ланцюг, тож не міг бачити дивного виразу обличчя Мак-Кріді. Однак дівчина запримітила й здригнулася. Кілька хвилин тому, коли поїзд зупинився тут, у Ле-Па, вона, знайомлячись із цією людиною, бачила таку саму міну. Тоді вона лишилася спокійною, адже пригадала багато речей, які розповідав її чоловік про лісовиків. Вона вже любила їх, уже була захоплена їхньою брутальною відвагою й вірними серцями. Щоб подолати гострі відчуття страху й неприязні, Ізабела насилу всміхнулася до Мак-Кріді.

— Ви йому не сподобалися, — тихо засміялася вона до нього. — Спробуйте з ним подружитися.

Торп і досі тримав кінець ланцюга, бувши готовим будь-якої миті відтягнути пса назад. Ізабела злегка підштовхнула Казана до Мак-Кріді. Коли дівчина нахилилася до собаки, провідник обернувся до неї, ставши спиною до Торпа. Потім Мак-Кріді й собі нахилився, та так, що його обличчя було впритул до Ізабелиної голови. Він бачив, як її щоки пашіли рум’янцем, а губи випромінювали невдоволення, коли вона намагалася заспокоїти собаку. Торп не міг бачити, що Мак-Кріді дивився зовсім не на Казана, він витріщався на його дружину.

— Ви хоробрі, — сказав він. — Я б на таке не насмілився. Він може запросто відкусити руку!

Мак-Кріді взяв у Торпа ліхтаря й повів усіх вузькою засніженою стежкою, що вела вбік від залізниці. За густим смерековим лісом ховався табір, що його Торп покинув два тижні тому. Тепер там замість одного намету, де раніше він жив зі своїм провідником, стояло два. Перед наметами горіло велике вогнище, неподалік нього стояли сани. За межами кола, що окреслював вогонь, до дерев були прив’язані Казанові товариші. Він зміг їх розпізнати за нечіткими силуетами й блискучими очима. Поки Торп прив’язував його до саней, пес стояв непорушно, наче закляклий. Знову він повернувся у свій ліс, до своєї команди. Його господиня сміялася й радісно плескала в долоні, схвильована початком дивного й прекрасного життя, що його частиною вона стала. Торп відхилив запону свого намету, і вона, не озираючись і не промовивши ні слова, ступила всередину. Пес заскавчав і перевів червоні очі на Мак-Кріді.

У наметі Торп промовив до дружини:

— Шкода, що старий Джекпайн не з нами. Він привіз мене додому, але ні за що на світі не захотів повертатися сюди. Ти б тільки бачила, як цей індіанець справляється з собаками. А от щодо цього Мак-Кріді я не такий упевнений. Агент компанії розповідав мені, що він дивний хлопець, та ліси знає, як свої п’ять пальців. Але собаки не люблять чужаків. Тож із Казаном йому буде непросто!

Казан, почувши голос дівчини, стояв нерухомо. Він не чув і не бачив Мак-Кріді, коли той крадькома підійшов до нього. Голос чоловіка пролунав, наче постріл.

— Педре!

Умить Казан скулився, ніби його хвиснули батогом.

— Попався мені, га, старий чортяко! — прошепотів Мак-Кріді. Його обличчя у світлі багаття здавалося дивно блідим. — Звешся інакше, еге? Але ти попався, отак-от.

Роздiл III

Мак-Крiдi платять по заслузi

Ще довго Мак-Кріді безмовно сидів біля вогнища, лише раз чи двічі за цей час відвівши очі від Казана. Згодом, переконавшись, що Торп зі своєю дружиною лягли спати, він заглянув у свій намет