Читати книгу - "Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович"

Стусаючи та попихаючи один другого, ми сяктак видряпалися на ґанок і стали. Звідси, з кручі, на котрій здіймалася наша кам'яниця, з висоти двометрового цоколя, облицьованого сірим базальтом, у коловерті хуртовини видно було широчезне висхле річисько з обваленими урвищами, озерця, розкидані по ньому то тут, то там, і ялиновий гай, що густою щетиною зеленів на кручах по той бік долини…

Оце такого зимового вечора я й повертався додому… Дивно, але в селі ніхто мені не зрадів. Людська пам'ять — химерна річ: мене давно вважали мертвим, ближчі родичі, здається, й на поминки втратилися, тож ця моя з'ява викликала справжнісінький переполох. Та й повертавсь я… чи то зеком, чи то переміщеною особою, чи, в кращому разі, невдахою, котрий примудрився потрапить у полон і бозна-що робив там цілих п'ять літ. Так що статус мій був непевний. Врешті, й сам я став чоловіком, котрого важко було впізнать, а ще важче зрозуміти — хоча б тому, що попервах балакав з гострим азіатським акцентом, котрий, здавалося б, аж на зубах нав'яз. Ну, а село… що село!.. У сошу повмерзали кім'яхи гною, дітлахів коло школи ганяли стройовим кроком і змушували репетувать «Не плачь, девчонка», хтось колов свиню… Люди жили, й коли за чаркою я доводив, що проти Бабрака повстав увесь мусульманський світ і воюють не тільки афганці, але й посланці з Тунісу, Марокко чи навіть негримусульмани зі Штатів; або в п'яному гурті якось почав розпатякувать, до яких способів удаються муджагіди, аби розв'язать язика полоненому, і яка це інтересна штука, а ще інтереснішою вона здається, коли тих способів починають добирати до тебе… отож як я про всі тії речі заводився, то мене слухали, і аж нараз робилося видно, що воно їм просто не вкладається в головах. Ці люди жили в якомусь пласкому, ілюзорному світі, де геть цілком відсутні будьякі запитання, зате аж кишіли відповіді — такі дурні й потворні, що на душі ставало прикро й хотілося криком кричати… Так що говорити я зарікся. Час треба було якось убить, і я, мов пес, волочився по довколишніх селах, пиячив то в одної рідні, то в іншої та спав з дівчатами, коли яку-небудь не те діло вдавалося розкрутить. Як жити далі, я не знав. Звісно, відповідь була й на це: іти на роботу — в колгосп, чи на цукроварню в сусіднє містечко, чи в ПТУ вчитись на муляра… але як ти вже побачив світу і почав тямити більше, ніж тобі заклали в довбешку; якщо пізнав людей, геть не таких, як сам і яких звик бачить у своєму житті, — а попри те навчився поважати і їх, і їхню релігію, і навіть їхню справу; якщо тіло твоє перетворилося у машину, запрограмовану на безперервний стрес, блискавичне реагування і надлюдськи точний розрахунок сили та відстані; то якщо потрапляєш у середовище, котрому цей досвід і ці риси глибоко байдужі, а то й ненависні…

Спересердя я аж сплюнув. І одвернувся, й почав мацать по кишенях, шукаючи ключі. Більбонський, загледівши те, підійшов ближче й напружено завмер, чекаючи слушного часу. Коли я клацнув ключем і став прочинять двері, псисько турнув мене вбік, мов комета, влетів у веранду, всенькою своєю вагою розчахнув двері у коридор — і, поїхавши лапами по підлозі, з маху вгатився пикою у стіну.

Дім аж наче задвигтів — од підмурка до самісіньких кроков.

— Бевзю ти, бевзю… — втомлено сказав я, заходячи в сіни. Собайло сидів і ошелешено кліпав своїми псячими очицями. — Що, жерти захтів? А який же дідько тобі не дає, га?!

Я добув з торби кавал сирої печінки й жбурнув угору. Сливе у той же мент Більбонський блискавично плигнув на два метри увиш і, клацнувши зубами, зловив їдло. Я кинув ще кілька куснів і покрутив головою. Люди добрі, ця звірюка ловила харч під будьяким кутом і з будьякої позиції! Звісно, щомісяця ці трюки влітали мені в добру копійку, але як подумати, то за чим тут було шкодувать? — що не кажи, а Більбонський — це була єдина істота, котра зустрічала мене з незмінною радістю і ентузіазмом…

Надворі вже залягли померки. Сніг падав і падав. Я ввімкнув кавоварку «Експрес» і зиркнув на годинника: зближалась п'ята. Власне, слід було б і квапитися: сьогодні біля кав'ярні у середмісті я мав зустрітися з Малевичем…

Хоч, як по совісті, їхати на цю зустріч я не хтів. Справа мені не подобалась. Ця справа будила в мені підозри. Останніми днями вона стала викликати якусь незрозумілу тривогу. Те, з чим звернувся до нас цей чолов'яга, не виходило за межі щоденної практики «Тартару»: тиждень тому якісь люди викрали — а ймовірніше, забили — його молодшого брата, котрий був газетярем. З усього нагромадження фактів я втямив одне: справа пов'язана з якимсь розслідуванням, котре той неборак здуру взявся провадити на власну руч. Авжеж, подумав я, запускаючи кавовий млинок, звичайна історія: дилетант починає розслідувать справи якоїсь із мафій — і його прибирають… І все ж тут було щось не так!.. Що не так — я не знав хоч убий. Але передчуттям я вірив. За роки війни в мене з'явилося багацько всяких талантів: я міг спати в снігу, жерти дохлятину, зносив багатоденні переходи в горах, поціляв у чоловіка ножем з п'ятдесяти кроків, та найголовніше — я завжди встигав вистрілити першим. Це був якийсь феноменальний, сливе звірячий нюх. Небезпеку я відчував на відстані; я міг навіть визначити, наскільки вона гостра; були навіть моменти, коли я міг її злокалізувати…

… і тепер це почування, безформне й колихке, як медуза, підіймаючись десь із глибин самісінького єства, знову почало сигналізувати якусь загрозу… яку — хіба що сам дідько знав, звідкіля вона має прийти, теж, але на душі в мене було чорно, як ніколи в житті, й підсвідомо я почував, що попереду чигає щось вельми й вельми погане…

Кава була готова. Я додав у чашку краплю ванільної есенції й трохи гашишної олії. Тоді відсьорбнув ковток і почув себе на сьомому небі. Люди добрі, стільки фальшивого, жалюгідного, а