Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Києвi. Домок стояв на Старому Києвi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за своє власне i, пробуваючи в Києвi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.

Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.

- Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi їжа не йде тобi на душу? - питав його брат.

- Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван Остапович. - А може, я втомився од тiєї тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.

- Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? - питала в його Катерина.

- А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя одповiв Виговський.

- Що ж таке ви їли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? - питала цiкава та говорюча Катерина.

- Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке їли, їв i я, але що їли, того вже я не пригадаю.

- Невже-таки не пригадаєш? Та розкажи-бо! - чiплялась Катерина.

- Чимсь закушували пiсля горiлки... здається, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.

- Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? - говорила Катерина й дивувалась.

Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.

- Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Українi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! - сказала Катерина.

- Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, - обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидої панянки.

- А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, - говорила весела Катерина.

- Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наїдкiв.

- Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись.

- Усi не всi, а було троє таких, що й на одну паровицю не вкласти, - сказав Виговський.

Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати їх на смiх.

- Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина.

- Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, - сказав Виговський осмiхаючись.

- Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, - сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.

- Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, - обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.

- Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, їм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, - сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Українi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своїх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiєї битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичної умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякої напастi.

- Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаєш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, - сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.

Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруєю, здавався йому тепер неприємним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покої, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його,