Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

Всi во­ни зрос­ли при нiй, на її очах. I рап­том дух смач­но­го, си­то­го бор­щу вiй­нув на неї звiд­кись. Во­на їла та­кий борщ, як слу­жи­ла у па­нiв. Дав­но це бу­ло, а те­пер зга­да­ло­ся, жи­ву­чи на кар­топ­лi. Ма­лан­ка сi­дає i знов кла­де чор­нi ру­ки на ко­лi­на. Он де во­ни по­чор­нi­ли отi ру­ки: на ро­бо­тi у па­нiв. Як їй бу­ло вi­сiм ро­кiв, по­мер батько, а на два­над­ця­то­му во­на вже нi­ко­го не ма­ла, оп­рiч ха­зяїв. Пiс­ля ма­те­рi ли­ши­лась ста­ра скри­ня, двi-три дран­ки i ла­та­ний ко­жух. Та й тiльки.

Спочатку во­на пам'ятає се­бе чор­ною, вiч­но в са­жi, ко­ло панських сви­ней. По­то­му во­на бу­ла в гор­ни­цях, раз у раз би­ла по­су­ду, а її би­ла па­нi i за­чi­па­ли па­ни­чi. По­то­му зве­лi­ли їй ва­ри­ти їсти че­ля­дi, i во­на ва­ри­ла, аж ста­ла ста­рою дiв­кою. Ти­ха, по­кiр­ли­ва, всiх слу­ха­ла i пла­ка­ла по за­кут­ках. Пла­ка­ла, що ро­бить на чу­жих, що сох­не, втра­чає си­лу i нiх­то не сва­тає її. Пла­ка­ла, бо лю­би­ла зем­лю, го­род, по­ле, а му­си­ла ва­ри­ти їсти цi­ло­му та­бу­но­вi па­жер­ли­вої че­ля­дi. На­вк­ру­ги бу­ла зем­ля, та­ка чор­на, пух­ка, ро­дю­ча, по­вес­нi пи­ш­на, во­се­ни ба­га­та, а нiх­то не кли­кав її на ту зем­лю, нiх­то з ха­зяй­ських си­нiв не схо­тiв зро­би­ти її гос­по­ди­нею. По­то­му вiд­да­ла­ся за Анд­рiя. Як це ста­ло­ся, що во­на пiш­ла за нього, вiч­но­го най­ми­та, ста­ро­го па­руб­ка, бур­ла­ку, що не мав на­вiть влас­ної ха­ти, не то що зем­лi - i до­сi не знає. Прий­шли злид­нi до злид­нiв, а з них ви­рос­ла бi­да. На­че зна­ла, бо так пла­ка­ла на ве­сiл­лi.

З од­но­го бо­ку спi­ва­ють сваш­ки, з дру­го­го друж­ки, а в ха­тi мов в ули­ку, у вiк­на ди­виться че­лядь…

Iмберу, ма­тiн­ко, iм­бе­ру.

Вивини ру­бо­чок з па­пе­ру…

А їй пiд­ко­ти­ло­ся щось пiд гор­ло, ду­шить її, i во­на б'ється го­ло­вою об стiл, го­ло­сить i миє сльоза­ми то­дi вже чор­нi ру­ки. То до­ля її пла­ка­ла то­дi.

Пiшли лi­та мар­не з свi­та, як лист по Ду­наю…

- Агуш, трек­ля­тi… Агуш-ша!

Маланка ско­чи­ла з призьби i пож­бур­ну­ла груд­кою. Квоч­ка з кур­ча­та­ми куб­ли­лась на гряд­ках i, ско­лош­ка­на, сер­ди­то квок­та­ла та стов­бур­чи­ла пiр'я. Жов­тi кур­ча­та роз­ко­ти­лись по гряд­ках, мов го­рох. На­ля­ка­не за­ко­ло­том, зня­лось з су­сiдньої стрi­хи гай­во­рон­ня i би­ло кри­ла­ми над об­си­па­ною стрi­хою.

Маланка зас­по­коїлась і знов сi­ла на призьбу. Сон­це спус­ти­лось ще ниж­че.

Еге, десь Га­фiй­ка за­ба­ри­лась на му­зи­ках. Хай по­гу­ляє ди­ти­на. Тiльки їй во­лi, по­ки в ма­ми та в та­та. Та й те лю­дям, мов сiль в оцi. Ка­за­ла ко­ва­ли­ха, "во­дять Га­фiй­ку, не­мов па­ня­н­ку, у служ­бу не да­ють - ба­га­ти­рi знай­шлись"… Бо­дай то­бi, прос­ти гос­по­ди грi­ха, стiльки бо­ля­чок, як у нас злид­нiв. Доб­ре то­бi ка­за­ти, як у те­бе пов­на ха­та дi­вок, а у ме­не од­на, як ду­ша. Тiльки й по­тi­хи на ста­рiсть. Ви­няньчи­ла, вип­ле­ка­ла, ми­ла й ви­чi­су­ва­ла, а те­пер од­дай лю­дям. Ма­ло ще мною лю­ди по­не­вi­ря­ли­ся, всю си­лу заб­ра­ли, всю кров вис­са­ли, а те­пер ще ди­ти­ну од­дай їм… Не до­че­ка­ють…

Не та­ку во­на Їй до­лю го­тує, во­на од­дасть її за­мiж. За ха­зяй­сько­го си­на. Дiв­ка здо­ро­ва, чис­та, хоч во­ди на­пий­ся. Не­дур­но па­руб­ки ззи­ра­ються на неї. Пос­ва­тає Про­кiп, тож вiн пi­шов у Тав­рiю, щоб бу­ло чим ве­сiл­ля од­бу­ти… Во­се­ни ста­рос­тiв заш­ле, во­на вже ба­чить, що, ку­ди й до чо­го…

Перед очи­ма в Ма­лан­ки вста­ла ле­ва­да - зе­ле­на, ве­се­ла, над рiч­кою… Во­ни з Га­фiй­кою плос­кiнь бе­руть. Та­ка гар­на мо­ло­ди­ця з Га­фiй­ки. Го­ло­ва пов'яза­на хуст­кою. Бе­ре во­на плос­кiнь i вис­пi­вує. У ко­лис­цi ди­ти­на спить. Про­кiп при­вiз яч­мiнь, стi­жок скла­дає. I так їй ве­се­ло, ста­рiй, так лег­ко, на­че во­на по­мо­лод­ша­ла. Сто­ять го­ро­ди, мов у вi­ноч­ку. Ка­пус­та в го­лов­ки зви­вається. Ква­со­ля вже по­жовк­ла, вi­тер шу­мить по­мiж ви­со­ки­ми ма­кiв­ка­ми, гар­бу­зи роз­ляг­лись, як го­до­ва­нi ка­ба­ни, а кар­топ­ля за­ро­ди­ла, аж гич сплi­та­є­ть­ся. То її чор­нi ру­ки по­хо­ди­ли тут, ко­жен бу­ря­чок, кож­ну ци­бульку са­ма во­на пок­ла­ла в зем­лю, са­ма i збе­ре, як дасть гос­подь дiж­да­ти. Те­пер во­на гос­по­ди­ня. Не на своєму - так на доч­чи­но­му. Хоч на ста­рiсть дiж­да­лась. I во­на спра­вить со­бi чер­во­нi чо­бо­ти, м'якi, коз­ло­вi, з ки­ти­ця­ми, як у ко­ва­ли­хи. Вiд­ко­ли во­на вiд­да­ла­ся - от уже чи не вi­сiм­над­цять ро­кiв ми­ну­ло - не пе­рес­тає во­на мрi­яти про та­кi чо­бо­ти, що­ро­ку скла­дає гро­шi, але гро­шi роз­те­чуться на щось iн­ше - i чо­бiт не­має. Узу­ти та­кi чо­бо­ти i бi­лу на­мiт­ку та пi­ти до церк­ви. I щоб так по­хо­ва­ли.

- Сидите со­бi? З не­дi­лею будьте.

Маланка здриг­ну­ла­ся. Ага! то ко­ва­ли­ха.

- Атож! i ви будьте здо­ро­вi… Дав бог свя­теч­ко - свят­куй йо­го. Не ро­би, не пра­цюй. Бог ска­зав: маєш бу­день - ро­би, а в не­дi­лю й з-пiд па­зур­чи­ка не ви­ко­лу­пай, бо й то ро­бо­та… Ле­жи, си­ди i не кив­нись…

Маланка бу­ла со­лод­ка. Во­на ма­ла та­ку ус­мiш­ку, на­че роз­мов­ля­ла з па­на­ми у дво­рi.

- А я оце з му­зик. Тiльки вже й на­шо­го - що хоч по­ди­виш­ся на мо­лодь. А там ва­ша Га­фiй­ка усе гу­ляє та й гу­ляє з тим одеським па­ни­чем - не знаю, чи прав­ду про нього лю­ди роз­ка­зу­ють - з Мар­ком Гу­щею. Все в па­рi та в па­рi, не­мов го­луб'ята… Ска­за­но, мо­ло­до­щi. Бу­вай­те ж здо­ро­вi…

Маланка все со­лод­ко ос­мi­ха­ла­ся, хоч ду­ша в неї си­ча­ла.

"Ач, гла­ду­ха - тря­се са­лом, роз­но­сить по­го­вiр!" - про­во­ди­ла во­на ко­ва­ли­ху неп­ри­яз­ною дум­кою. I їй чо­гось зга­да­лась ра­нiш­ня сце­на з Га­фiй­кою.

На ву­ли­цi тим­ча­сом рос­ли тi­нi.

Попiд ти­на­ми гра­лись дiв­чат­ка у пос­мi­тю­хи: ма­лi бо­сi но­же­ня­та пiд­ки­да­ли по­рох - три ра­зи в один бiк, три ра­зи в дру­гий. I зда­ва­ло­ся, що у по­ро­сi грається та­бун го­роб­цiв. Да­ле­кi по­ля ро­же­вi­ли. 3 ни­зин ле­тi­ли в се­ло бус­ли i поб­лис­ку­ва­ли бi­ли­ми кри­ла­ми. Вес­ня­ний ве­чiр на­вi­вав ду­ми.

"Яка ти роз­кiш­на, зем­ле, ду­ма­ла Ма­лан­ка. Ве­се­ло за­сi­вать те­бе хлi­бом, прик­ра­шать зе­лом, зак­вiт­чать квi­та­ми. Ве­се­ло об­роб­лять те­бе. Тiльки тим не­доб­ра, що не гор­неш­ся до бiд­но­го. Для ба­га­то­го пи­шаєшся кра­сою, ба­га­то­го го­дуєш, зо­дя­гаєш, а бiдн­го прий­маєш ли­ше в яму… Але пож­дiть, пож­дiть! Ще до­че­ка­ють на­шi ру­ки об­роб­ля­ти свої ни­ви, свої го­ро­ди, свої сад­ки… По­дi­лять те­бе, зем­ле, ой по­дi­лять. Як во­ни наїдуть - так i по­дi­лять. Не дур­но йде чут­ка, вже во­но щось є… I моєму да­дуть… Го­дi то­дi риб­ку ло­ви­ти… Хоч-не-хоч, а йди, "па­не доб­род­зею", до плу­га… Ох, бо­же, бо­же, хоч на ста­рiсть заз­на­ти то­го щас­тя - ди­ти­ну