Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Правда, один був би, але той один мав іще пе­ред со­бою військо­ву служ­бу… Се ж був Ми­хай­ло Фе­дор­чук, син за­мож­но­го й ду­же по­ряд­но­го гос­по­да­ря. Він мав ко­лись унасліди­ти по­ля по своїм батьку й був най­чеснішим хлоп­цем у селі. По­ля йо­го батька гра­ни­чи­ли з по­ля­ми Ва­си­ля, бу­ли ви­роб­лені й добрі, і на них ко­ли­са­ли­ся рік-річно пре­пишні збіжжя, мов зо­ло­тис­те мо­ре. Аж лю­бо бу­ло ко­си­ти їх, аж лю­бо бу­ло пра­цю­ва­ти на тім полі! Так, сей один зміг би зас­ва­та­ти її Па­ра­син­ку, а з бесід і на­тя­кань ста­ро­го Івоніки, батька Ми­хай­ло­во­го, ви­зи­ра­ло те са­ме ба­жан­ня. Од­на­че між їх ба­жан­ня­ми ста­ну­ли військові літа, і ніяк бу­ло їх оми­ну­ти. Ми­хай­ло - хло­пець сильної бу­до­ви, здо­ро­вий - мав ще од­но­го мо­лод­шо­го здо­ро­вен­но­го бра­та. Ро­дичі та­кож не бу­ли ще над­то пе­рес­тарілі, мог­ли об­хо­ди­ти­ся без нього в ха­зяй­стві, і тяж­ко бу­ло ду­ма­ти про увільнен­ня йо­го з війська. Від сеї осені за рік мав всту­пи­ти в рек­ру­ти. Та і на тім іще не кінець. При війську тре­ба слу­жи­ти 2-3 ро­ки без пе­рер­ви, а й потім від ча­су до ча­су вер­та­ти на який­сь час у ка­сар­ню, пе­ре­одя­га­ти­ся в цісарський стрій і йти на впра­ви, по­ли­ша­ти по­ле й ха­ту на жінку й діти. Чис­та не­до­ля! Судьба звер­ну­ла­ся до неї хмар­ною сто­ро­ною, і ніякі мольби і сльози не зміня­ли її пос­та­но­ви.

Восени ма­ла Па­ра­син­ка закінчи­ти шістнад­ця­тий рік. По­хо­ди­ла рос­том на матір, ви­бу­яла, мов пальма, вго­ру, але, зреш­тою, бу­ла ще не­роз­ви­не­на. її чле­ни бу­ли худі, май­же хлоп'ячі, її ли­це ди­ти­ня­че й ву­зеньке і без яс­но­го ви­ра­зу.

Докія ла­ди­ла вже для неї руш­ни­ки, постіль і білля. Се ос­таннє ши­ла собі дівчи­на са­ма. А як пре­гар­но! Не­на­че швач­ка! Ко­ли інші дівча­та й жінки пе­ре­пи­ха­ли й ви­тя­га­ли гол­ку крізь по­лот­но, як па­тик, во­на вжи­ва­ла на­перст­ка й ши­ла та­ки­ми дрібоньки­ми шти­ха­ми, мов ма­ком засіва­ла. Окрім то­го, ви­ши­ва­ла на ру­ка­вах чер­во­ною, жов­тою і чор­ною за­по­лоч­чю най­кращі й най­трудніші взірці з пам'яті, а вкінці скла­да­ла на­зад у скри­ню та­ке чис­те й незім'яте шит­во, не­на­чеб не до­ти­ка­ла­ся йо­го ніко­ли ру­ка­ми…

Докія пос­та­но­ви­ла сих м'ясниць невідмінно доньку заміж відда­ти. Дум­ку з Ми­хай­лом му­си­ла за­ки­ну­ти; пе­ре­вес­ти її в жит­тя бу­ло, оче­вид­но, зовсім не­мож­ли­во, але за­те уло­жи­ла собі інший план. То­до­ри­ка Жем­чук був та­кож за­мож­ний хло­пець, а в своїх ро­дичів одніський син, як Па­ра­син­ка в неї і її чо­ловіка - оди­но­ка донька. Він був увільне­ний від війська і міг кож­но­го ча­су же­ни­ти­ся. Прав­да, він не був та­кий гар­ний хло­пець, як Ми­хай­ло, йо­го і не ду­же до­люб­лю­ва­ли. Він був низько­го рос­ту і обер­тав­ся все цілим тілом, де вис­та­ча­ло не раз ли­ше го­ло­ву звер­ну­ти. Штив­на бу­ла у нього шия. І в цілості ро­бив він по­га­не вра­жен­ня; та що се ма­ло до речі? Чо­ловік до всього зви­кає. Прав­ду ска­зав­ши, чи лю­би­ла во­на Ва­си­ля, ко­ли йшла з ним до шлю­бу? Са­ме тоді шаліла за од­ним пиш­ним та, мов па­ни­чем, гар­ним удо­ви­ним си­ном, що став пізніше й двірни­ком. [10] Але во­но все-та­ки не бу­ло зле, що во­на відда­ла­ся за Ва­си­ля. Він був пи­як, був вправді мар­нот­ра­тець, він за­пи­сав­ся Менд­леві на Гоп­пля­цу з ду­шею й тілом, уз­лос­тив­шись, підно­сив кілька разів і ру­ку на неї, але ко­ли сва­тав її, мав гроші і по­ле і не крав чу­же доб­ро, як удо­вин син, став­ши двірни­ком, та не сидів по криміна­лах, як той!

Парасинка звик­не до То­до­ри­ки. Він працьови­тий і дбай­ли­вий, хоч на день лед­ве де­сять слів про­мо­вить, за­те заг­ля­не де­сять разів до ху­до­би, де­сять разів побіжить у по­ле, а ані ра­зу до Менд­ля на Гоп­пляц. Па­ра­син­ка бу­де з ним щас­ли­ва. Зра­зу бу­де меш­ка­ти з йо­го ста­ри­ми, аби нав­чи­ти­ся їх ла­ду, нав­чи­ти­ся їх слу­ха­ти і при­ди­ви­ти­ся старій ма­тері, як во­на си­на дог­ля­дає, а потім за­жи­ве з чо­ловіком са­ма ок­ре­мо. Во­на бу­де пла­ка­ти за мам­кою, доньця її ма­ленька та ми­ла, і ма­ти са­ма бу­де день і ніч сльози за до­неч­кою вти­ра­ти і з ту­ги чорніти, але во­на хо­че ли­ше доб­ра доньки і щас­тя, хо­че ба­чи­ти її «своєю ґазди­нею» і за чо­ловіком, як її дні вий­дуть і смерть за­мо­ро­зить її тіло…

- Парасинко, доньцю! - ска­за­ла во­на од­ної дни­ни, гли­бо­ко зітха­ючи і чорні бро­ви підво­дя­чи жур­ли­во вго­ру, ко­ли обі сиділи на призьбі й лу­пи­ли ку­ку­руд­зу.- Па­ра­син­ко, душ­ко, як бог дасть, то зав'ємо твою го­лов­ку руш­ни­ком сеї вже зи­ми!

Парасинка витріщи­ла­ся ляк­ли­во хви­ли­ну на матір, а пі­сля скло­ни­ла го­ло­ву вдо­ли­ну, а по її ди­ти­нячім лиці пе­ребігла тем­на по­лумінь. Во­на мов­ча­ла.

- Ти чуєш, Па­ра­син­ко? Я та­ки не жар­тую: ти віддаш­ся!

Парасинка відвер­ну­ла­ся від ма­тері, не підво­дя­чи го­ло­ви, і ска­за­ла:

- Я не хо­чу відда­ва­ти­ся, ма­мо!

- Ти дур­на, душ­ко! Ти ж не знаєш, чо­му те­бе твоя мам­ка від­да­ти хо­че. Ти ж не ви­диш, що я все більше та більше ос­ла­баю, а та­то - бо­же, прос­ти йо­му гріхи! - пе­ре­сид­жує у Менд­ля, як у рідно­го та­та сво­го, за­дов­жує тай­ком, як я оноді довіда­ла­ся, по­ля, тра­тить гроші,- і що з те­бе бу­де, як я замк­ну очі?…

Парасинка об­тер­ла тай­ком ру­ка­вом сльози, що втис­ну­ли­ся їй рап­том в очі, і відворк­ну­ла здав­ле­ним го­ло­сом:

- Я не хо­чу відда­ва­ти­ся, ма­мо!

Докія усміхну­ла­ся гірким пе­ре­лет­ним усміхом, по­мов­ча­ла хви­лю, а потім уго­во­рю­ва­ла доньку далі:

- Ти віддаш­ся, Па­ра­син­ко; ти знаєш, що ли­ше ти ут­ри­муєш ме­не при житті, що ли­ше ти моя потіха! Ти знаєш, що я від ран­ня до ве­чо­ра пра­цюю для те­бе й що я все ли­ше хотіла тво­го доб­ра. Я хо­чу, аби ти бу­ла щас­ли­ва, і для то­го хо­чу відда­ти те­бе. Сих м'ясниць зас­ва­тає те­бе То­до­ри­ка, я по­ла­го­ди­ла­ся вже із ста­ри­ми. Во­ни ду­же раді, що ти бу­деш їх невісткою. То­до­ри­кові ро­дичі ма­ють ба­га­то землі, і він ста­не ко­лись ба­га­тим гос­по­да­рем!

- Тодорика, ма­мо?… Але я не хо­чу То­до­ри­ки!

- То ко­го хо­чеш?

- Або я знаю?

- То чо­му ж не хо­чеш То­до­ри­ки?

- В нього та­кий ши­ро­кий рот, що мо­же собі сам щось до ву­ха ска­за­ти, а очі в нього ле­жать так близько… що далі зчіпля­ються до­ку­пи. Та й та­ки я не хо­чу йо­го! Оноді він заздрів ме­не ко­ло то­ва­ру на полі, підійшов до ме­не і, ста­нув­ши стов­пом пе­ре­до мною, взяв­ся попід бо­ки й пи­тав:

«Умієш борщ ва­ри­ти, Па­рас­ко?»

«Я лиш ка­ву ва­рю!»-ска­за­ла я, не гля­нув­ши на нього.

«Ади, ади! - ка­же.- А вмієш ти ма­ма­лиґу заміша­ти? В те­бе ру­ки,