Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

– Мені тебе супроводжувати? – пожвавішав Дмитро.

– Сама впораюсь, – заперечила я.

І зовсім не через те, що мені б самій не хотілося взяти з собою групу підтримки. Якраз навпаки! Це б точно не завадило! Але я чудово знала, як ставляться в поселенні перевертнів до чужинців. Незважаючи на те, що завжди вважала себе чужою в зграї, я все ж таки для них частково своя. Як би не хотілося цього визнавати, я перевертень. У дитинстві до останнього сподівалася, що кров матері в моїх генах переможе, і я виявлюсь звичайною людиною. Даремно! І я, і Ждана – вовчиці. Звірина сутність в нас проявилась у підліткові роки.

Згадуючи про те, що тоді переживала, я ладна була крізь землю провалитися. Неконтрольовані спалахи агресії, божевільна сексуальна тяга до протилежної статі. І з наближенням повного місяця танули залишки самоконтролю, немов ілюзорний серпанок. Матері доводилося приковувати мене ланцюгом у підвалі, щоб утримати від пошуку пригод.

У Ждани це якось спокійніше проходило. Може, усе залежить від темпераменту? Залишається тільки здогадуватися. Але в ті роки я відчувала себе ніби розділеною на дві половини. Одна – розважлива, цілеспрямована і відповідальна. Інша – божевільна, одержима, що змітає все на своєму шляху. З перемінним успіхом перемагала то одна, то інша. Поки, нарешті, мама, яка болюче переживала зміни у мені, не запропонувала радикальні заходи.

Усе виявилося дуже просто! Лікапін. Ліки, які пригнічуюсь звірячу сутність перевертнів. Повністю знищують прояви вовчиці всередині мене. Для звичайних перевертнів це рівнозначно тому, щоб відрубати собі руку або ногу. Свідомо зробити себе інвалідом. Я ж вважала лікапін порятунком! Ненавиділа свою внутрішню вовчицю і не бажала приймати як частину себе самої. Тому зробила все, щоб її знищити.

Так, спочатку важко було звикнути до того, що зникли надприродно-гострі нюх і слух. Особлива сила, що вирувала всередині та робила мене сильнішою за багатьох чоловіків. Зникла і гострота сприйняття світу, що робила усі фарби вдвічі яскравішими, а емоції сильнішими.

Але я була готова цим пожертвувати. Відкидала цю свою другу половину, немов найлютішого ворога. Вовчиці довелося зникнути. Або, точніше, впасти у щось на зразок коми. З того дня, як я почала приймати лікапін, людська частина моєї особистості все більше зміцнювала позиції. Але це не міняло того факту, що вовчиця нікуди не поділася. Варто послабити контроль – і може вирватися назовні.

От і для зграї я перш за все залишаюся вовчицею, нехай і обрала іншу долю. Якби не приймала лікапін, їхній альфа міг би навіть віддавати мені накази. Змусити залишитися в зграї. Я чула про силу впливу ватажка зграї і здригалася від самої думки про подібну долю. Напевно, це ще одна причина, яка змушувала придушувати в собі звіра за допомогою психотропних препаратів.

А останнім часом мені наполегливо пропонували ще один засіб позбутися внутрішнього звіра, тепер уже назавжди. Але варіант цей лякав, мабуть, не менше, ніж перспектива залишитися перевертнем.

Так, про це не думати! Просто не думати. Занадто не по собі стає.

Мелодійна трель, яка несподівано пролунала, змусила здригнутися. Поглянувши на екран мобільного, мимоволі відчула, як по спині пробігає холодок. От цікаво, як він відчуває, коли я про нього думаю?! Мимоволі повіриш у містичні здібності вампірів, хоча мало хто бачив їх прояви у житті!

– Слухаю тебе, Аден, – промовила в трубку якомога спокійніше, знаючи, що вампір чудово вміє відчувати настрій співрозмовника.

Дмитро негайно піднявся і рушив до дверей, щоб не заважати. Як завжди, коли мова йшла про Адена Лареса, його обличчя стало блідим і наляканим. Що вже говорити про випадки, коли доводилося стикатися з цією істотою віч-на-віч! І таке враження вищі вампіри справляли на багатьох. Щось від самої їх аури відчувалося небезпечне і страшне, що приголомшливо діяло на людей.

Можливо, Аден і звернув на мене увагу через те, що не боялася його, як інші. Лише побоювалася, як хижака, з яким завжди потрібно бути напоготові. Поняття не мала, чим привернула увагу вампіра, якому вже більше дванадцяти століть. Та, напевно, навіть вампірам іноді потрібна компанія. І не тільки тих, з ким можна розважитися на одну ніч.

Адена я ніколи не розуміла до кінця. Та й чи можна зрозуміти того, хто прожив на світі настільки багато? Вже не кажучи про те, що про вампірів досі відомо дуже мало. Вони мало з ким діляться своїми таємницями. Навіть незрозуміло, за яким принципом обирають тих, кого хочуть ініціювати і зробити подібними до себе. Те, що Аден хоче такої долі для мене, я зрозуміла нещодавно, і це дуже збентежило. Підозрюю, що вампір запропонував мені спільну подорож, щоб здійснити те, на що до цього лише натякав.

– Я вже придбав квитки, – почувся у слухавці чарівний голос вампіра.

Напевне, інакше і не скажеш. Саме чарівний. Аден ніколи не підвищував тон і надавав йому особливих оксамитових відтінків. Але якимось чином його голос залишався чітким і розбірливим, навіть якщо ми перебували в галасливому натовпі. Як це вдавалося цьому чоловікові – справжня загадка!

Згадала, як колись була присутня на відкритому засіданні ради Північних земель, членом якої є Аден. Його голос, як завжди, тихий і спокійний, було чутно навіть у протилежному кінці величезного залу, де знаходилась я. Слухачі боялися пропустити найменші його модуляції, ніби заворожені. На Адена дивилися боязко-шанобливо. Мало який журналіст насмілювався ставити йому запитання. В основному брали інтерв’ю в інших радників.