Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Мозок ще додумує цю думку, а тіло вже стрімголов підривається на ноги й мчить на допомогу бідоласі. Мені здалося, що це чоловік. Поглядом гарячково вишукуючи потерпілого, я мало не шкереберть злітаю з невисокого пагорба, на якому сиділа, і не гаючи ні секунди кидаюся в озеро.

Студена вода обпалює тіло льодом. Дихання запирає, коли я, за кілька кроків подолавши мілководдя й піднявши віяла бризок, далі прямую вплав. Озеро в нас досить глибоке. 

До того часу, як опиняюся на місці, де бачила людину, мозок вже трохи включається, нагадуючи мені, що в процесі чийогось порятунку дуже важливо і себе не угробити. Капелюшок, який я так і не встигла зняти, теліпається на шиї. Але спробувавши розв'язати вузол, я з досадою розумію, що він намертво затягнувся і не піддається.

Озирнувшись, я нікого не бачу. І в грудях все стискується від паніки. Аби тільки не запізнилася. Доведеться пірнати. Зволікати не можна.

Набравши в груди якомога більше повітря, занурююся під воду. Обережно розплющую очі, втрачаючи дорогоцінні секунди на те, щоб звикнути до неприємних відчуттів і щось роздивитися. Слава богу, наше озеро досить чисте, і я майже відразу розрізняю в пронизаній сонячним промінням товщі води темну фігуру, що повільно поринає на дно. Зовсім поруч. Майже піді мною. І навколо розпливається багряно-червона хмара. То він ще й поранений?

Вдаривши ногами, кидаюся до потерпілого. Підпливши ззаду, обхоплюю його під пахвами за торс. Матінко рідна, який же цей здоровило важкий. Якщо прийде до тями й раптом почне вириватися, або що там зазвичай роблять на інстинктах потопельники, то такий і мене втопить запросто.

Але всі ці думки проносяться в моїй голові лише тлом, тому що всі ресурси мого тіла спрямовані на те, щоб виштовхати непритомного чоловіка на поверхню. Легені вже горять, м'язи ломить, але я не здаюсь.

І коли наші голови нарешті розривають гладь води, жадібно хапаю ротом повітря та, вивільнивши одну руку, намагаюся перехопити його під підборіддям, щоб тримати обличчя на поверхні. Зараз на бік ляжу і до берега потягну.

А далі все відбувається так несподівано, що я не встигаю навіть відреагувати як слід. На моєму зап'ясті стискається сталева хватка, чоловік різко йде назад під воду і тягне мене за собою. Не встигнувши вдихнути, я захлинаюся водою. На голих інстинктах намагаюся відштовхнути його ногами, але вмить опиняюся захоплена вже ззаду, а моє горло боляче стискають чоловічі пальці.

Саме в цей момент ми, дякувати небу, знову вириваємося на поверхню, але вдихнути не виходить через придурка, який вирішив мене задушити в подяку за рятунок. Відчайдушно молотячи ногами по воді, дряпаючи руку на своєму горлі, я щосили вивертаюся, намагаючись вирватися з хватки цього божевільного, але в очах уже починає темніти. А мозок, позбавлений кисню, взагалі видає якісь глюки. Мені здається, ніби мужик, що притискається до мене ззаду, гарчить, як дикий звір. Ще й тикається носом кудись за вухо, шумно і хрипко дихаючи.

І коли мені вже здається, що все скінчено, і моє тіло безвільно обм'якає, рука на моєму горлі раптово розтискається, зміщаючись на підборіддя, дозволяючи нарешті вдихнути на повні груди. Тепер вже мене утримують на плаву, змусивши відкинутися на величезне чоловіче тіло.

− Моя, − оглушує мою нещасну нервову систему новий хрипкий рик на вухо. А рука під грудьми раптово переміщається вгору, накриваючи праву грудь. – Ласа дівчинка, – бурчить цей псих… якимось зовсім нелюдським голосом.

− Що ви творите! − сиплю я, насилу проштовхуючи слова через опухле горло. − Відпустіть мене негайно.

Але він ніби не чує, знову втикається носом мені в шию. А потім, на мій жах і збентеження, раптом проводить по шкірі язиком, гуркаючи щось, як ведмідь. Боже, у що я вляпалася по дурості?

Злякано пискнувши, сіпаюся з його рук, але псих із роздратованим гарчанням лише стискає лапи сильніше, притуляючи мене до себе. І раптом кусає за плече. Реально кусає, впиваючись до крові, приголомшуючи пекучим болем, змушуючи захлинутися в жалібному крикові.

І знову нерівна боротьба, коли я намагаюся вирватися з залізних лап хворого психа, дряпаючись і брикаючись, виючи й плачучи. А він ніби не помічає всіх цих борсань, терзаючи мою плоть своїми іклами. Бо людські зуби не можуть бути такими гострими, просто не можуть. Або я божеволію.

– Солодка. Моя, – гарчить задоволено, нарешті розтискаючи щелепи. Зализує рану шорстким язиком, а я вже в голос ридаю від страху та болю.

І раптом мене розвертають обличчям до себе. На потилиці опиняється величезна п'ятірня, змушуючи глянути в обличчя моєму кату. Через сльози й воду, що потрапила в очі, мені не відразу вдається роздивитися його риси. А коли виходить, крик застрягає у моєму горлі й тваринний жах захльостує з головою.

На мене дивляться абсолютно нелюдські очі, темні, звірячі, з червоними вогниками в глибині, та абсолютно позбавлені свідомості. А обличчя нагадує жахливу маску з різкими тваринними рисами й хутром, що проступає на випнутих вилицях. Ніздрі монстра хижо роздмухуються, втягуючи повітря, і він схиляється до мене, ніби поцілувати хоче. І це стає останньою краплею для моєї свідомості, змученої кисневим голодуванням та боротьбою за своє життя. Задушено пискнувши, я мляво сіпаюся назад, а потім і зовсім обм'якаю в жорстких, як граніт, руках, вперше в житті зомлівши.