Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— Що?! — скрикую голосніше, ніж треба, — на тій своїй вівці?

«Фарш» — не фешемебельний ресторан, але місце популярне і люди, які зараз сидять за сусідніми столами, мимоволі обернулися в наш бік.

— Кричатимеш, рахунок не оплачу, — засичав Влад, але на рахунок вівці мене не поправляє. Знає, що марно.

— Слухай, подумай ще, га? Тобі лише двадцять сім, а вже крутий стоматолог, куди поспішати? — змінюю тактику, а разом з тим пом'якшується і тон. Дивлюся на нього очима кошеняти. Гарного такого, але безпритульного.

— Раніше ти називала мою професію зубочисткою, а тепер крутий стоматолог, га? — дивиться з-під брови, посміхаючись. — Ти з матір'ю говорила чи що? Вона мені слово до слова сказала.

— Не говорила, але якщо так, то я її підтримую, — Марина ставить перед нами тарілки та віддаляється. Натягую на руки чорні рукавички та кусаю.

— Господи, де твої манери, Арі? — регоче Влад, коли я, чвякаючи, намагаюся пережувати надто великий шматок.

— Манери у вівці своєї вимагай, а мене ти й так любити зобов'язаний, родич же ж, — говорити з набитим ротом не тільки не красиво, а й важко, проте Влад слова розбирає.

— А тебе заміж ніхто не візьме.

— Ой, зате житиму щасливо, а от паритися не буду, хто там що про мене подумає. Вистачає вже, що ти одружуєшся. Скажи краще, чи ти остаточно вирішив? На камінчик витратився чи ще тільки думаєш? — а сама молюся всім існуючим і не існуючим богам, щоб він ще роздумував.

— Вже й на палець одягнув. З розміром прогадав тільки, — каже засмучено, витираючи губи серветкою.

— Це доля! Однозначно!

— Ти ж не віриш у долю! — нагадує він, а я цокаю.

— У такі моменти навіть дуже вірю.

Доїдаємо у мовчанні. Та мені, щиро кажучи, і шматок у горлянку після такої новини не ліз, але я доїла. Не мені йому вказувати, звичайно, але мій брат гідний більшого, ніж ця ліліпутка Саша.

— Ти залишишся? — питаю, коли Влад зупиняється біля батьківського дому

— Ні, Саша вдома чекає, тож іншого разу.

«Вдома». Язик свербить сказати йому, що його дім тут, але я вчасно зупиняюся. Цілую брата в щоку і виходжу з машини до батьківського дому. Ми живемо не дуже далеко від міста, але все ж таки на виїзді. Діставатися до універа не складно: звідси прямий автобус, тільки від автобуса ще пішки хвилин десять-дванадцять пройтися. Особливо не складно діставатися, коли тобі по дорозі з кимось із батьків.

— Ти вже знаєш новину? — запитує за вечерею мама. Вона схвильована. Раз у раз накриває долоню батька, тільки незрозуміло хто більше від цього жесту заспокоюється.

— Про весілля Влада? Ага, сьогодні сказав.

— Дуже цікаво. Взагалі-то про таку подію оголошують за вечерею, а не ось так от по телефону всім окремо.

Насправді тата злить те, що Влад не сказав особисто йому. Мамі й мені сказав, а йому ні. Я чула, як він говорив про це мамі.

— Думаю, він не зробив цього особисто, бо реакції боявся. Я сьогодні на весь ресторан перепитала чи це правда. Не стрималася.

— Реакції боявся… А ми йому що, чужі, Аріно? Коли я йшов проти рідного сина? Чи проти тебе? Так, ми з Христиною не завжди вас розуміємо, може, різко свою думку висловлюємо, але тільки тому що переживаємо! І в кінці кінців завжди підтримуємо ваше рішення. Завжди. — зітхає батько.

— Не враховуючи бажання проколоти ніс і брову в шостому класі, — з усмішкою вклинюється мама.

Тато правий. Можливо, не прямо таки завжди, але найчастіше ми з Владом дійсно завжди все обирали самі. Вони не розуміли мого бажання піти на економічний, але зрештою побачивши, що я добре написала іспити без репетиторів, дозволили обирати самій з умовою, що я закінчу всі шість курсів. Впевнена, захотіла би я зараз закінчити чотири і навела би вагомі аргументи, теж підтримали б.

Як вони були проти, щоб Влад з'їжджався із Сашею! У домі стільки розмов було! Владик навіть кілька разів на вечерю не з'явився, а це у нашій родині – святиня. Але не зміг, не витримав розмов. Тільки потім я, мабуть, як і Влад, зрозуміла, що батько чекав від нього чоловічого рішення, і Владик не розчарував. Одного вечора перед вечерею він покликав батька на розмову. Вони говорили недовго, хвилин п'ятнадцять, але вийшли обидва задоволені та усміхнені.

«— Влад відстояв своє, — гордо сказав батько за столом, — чоловік завжди повинен приймати рішення і відстоювати їх. Але не соромитися зізнатися в помилці, якщо рішення не виправдало надій, — тихо додав, дивлячись в очі Владу. Той кивнув.

— Ми завжди чекаємо на тебе, синку. Це твій дім, — додала мама і ми вирішили, що звучить це як тост.

Влад відкоркував вино, ми трохи випили, вітаючи його із новим життєвим етапом. Всі тоді раділи, але думаю, кожен із нас у душі відчував гіркоту, навіть Влад.»

О восьмій годині, коли ми з мамою зібрали брудні тарілки і розлили чай, татовий телефон почав співати знайому мелодію. Без пояснень стало зрозуміло хто це, але я і мама чомусь робимо вигляд, що дзвінок нас не стосується. Тато не стримує усмішки, коли виходить з-за столу і я розслабляюся. Люблю, коли вдома все гаразд і мирно.

— Вони приїдуть у суботу. Влад та його Олександра, — зітхнувши, ділиться новиною батько. А я розумію: щойно він дав мовчазну згоду на їхній шлюб. Він просто не може заборонити, так вони нас з Владиком люблять.