Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Глава 1

Минув рік

Ліна пришвидшеним кроком йшла коридорами шістнадцятого поверху бізнес-центру до свого офісу. Сьогодні вона мало не спізнилася на роботу. Автобус на півдорозі зламався і довелось чекати наступного. Як і очікувалось, туди вона ледве втиснулась-час пік все ж таки. Та навіть ці ранкові неприємності не вплинули на її хороший настрій. На вулиці буяла весна. Дерева цвіли і звідусіль долинав той самий божественний запах. Проте й не в цьому була річ.

Вже кілька днів Ліна перебувала в романтично-піднесеному настрої, в якомусь магічному передчутті. Дівчина мала щире сподівання, що інтуїція не підводила і її жде якась приємна подія, щось хороше. Можливо... Можливо-пробувала формулювати догадки-час настав...

Вони з Романом вже п’ять місяців разом. Він дуже їй подобається. З ним добре, вона йому довіряє і, на додачу, він терплячий. Проте, дівчина розуміла, що у будь-якого терпіння є межа.

Ліна в силу свого характеру і свого виховання була романтичною ідеалісткою і часто чула в свій бік, що абсолютно невиправдано і недоречно в сучасних реаліях.

Вона не хотіла «розмінювати» себе, хотіла належати одному єдиному. Це була така собі мрія, а чи здійсниться вона-час покаже.

Її не цікавили пусті чи корисливі стосунки, а якраз із Романов все було з точністю до навпаки, повною протилежністю простому розрахунку.

Вони багато розмовляли, гуляли, цілувалися, що, до речі, було дуже приємно. Тож чи уявляє вона себе поряд з ним в якості дружини? Чому ні. Якщо стосунки рухатимуться в тому ж напрямку, то колись на його пропозицію вона відповість ствердно (якщо така буде, звичайно ж)

Чим більше вона думала, то більше схилялась до думки, що з Романом можна переходити на новий рівень. Він такий уважний і люблячий, що не могло не підкорити серце дівчини. В найближчому майбутньому рішення буде прийнято. Обов’язково. Тільки ще трошки пізніше. Ліна хотіла повністю впевнитися в правильності свого вибору.

Вони з Романом неодноразово розмовляли на цю тему. Він дуже хотів інтимну з нею і чітко давав зрозуміти це, але, поки що, не наполягав. Ліна цінувала його витримку і те, з яким розумінням він ставиться до її переконань. Тільки ж стримувати його після довгих поцілунків було чимраз важче.

З таким от вихором в думках (доволі неочікуваним, зважаючи на час і обставини) зайшла Ліна до кабінету. Оксана Володимирівна – її безпосередня керівника уже була на робочому місці. Дівчина мимохіть подумала, а чи не спізнилася вона. Оксана Володимирівна, звісно не сваритиме, але Ліна любила порядок у всьому і приходити невчасно було не в її характері. Такі моменти сильно гнітили вкрай відповідальну підопічну пані Оксани.

-  Доброго ранку, - привіталася вона, заходячи до кабінету.

-  Доброго, Ліна, - привітно посміхнулась на її вітання жінка і згодом додала.- Ти якась захекана. Бігла?

-  Трошки. По дорозі автобус зламався, а самі розумієте, що це означає і які тягне за собою наслідки, - дівчина глянула на керівничку і виразно-комічно скривилась.

Не встигла Ліна кинути свою сумку на крісло поряд з своїм і всістися, як Оксана Володимирівна додала:

-  Так, ситуація не з приємних. Та я тебе порадую,- лукаво підморгнула жінка.- Ось тобі робота на цілий день, щоб ти змогла забути про невдалий ранок.

Жінка встала, взяла зі свого столу купку паперів і демонстративно-гучно поклала на Лінин.

-  Нові працівники, зміна даних, особові справи. Все, як ти любиш.

-  Оксана Володимирівна, ви вмієте рятувати від нудьги і поганого настрою,- кисло посміхнулася дівчина, але в душі, швидше, була рада – рівномірна і помірна зайнятість краще, аніж бездіяльність.

-  Це входить в мої обов’язки, - вернулась до себе керівничка і, здавалося, хотіла ще щось додати, але в кабінеті пролунав дзвінок і вона підняла слухавку.

Ліни ця телефонна розмова не стосувалася, тож вона, не гаючи часу, взялася за роботу. За кілька хвилин, вимкнувши розмову, Оксана Володимирівна трохи збентежено промовила:

-  Мене викликає до себе Вадим Олександрович. Цікаво навіщо я йому здалася? – роздумувала вголос жінка і, оминаючи свій стіл додала, глянувши на підопічну. - Сподіваюсь, я ненадовго. Ти за головну.

- Та ви ж не на рік залишаєте мене, - підбадьорливо посміхнулася Ліна.

В них з керівничкою склались доволі хороші і дружні робочі відносини. Зокрема і тому Ліна любила свою роботу, адже хороша атмосфера в колективі має своє вагоме значення і сприяє цьому.

Не минуло і п’ятнадцяти хвилин як Оксана Володимирівна вернулася в кабінеті із задумливим виразом обличчя та якось втомлено сіла за свій стіл. Дівчина спершу хотіла промовчати, але, зрештою, не втримала цікавості:

- І що хотів наш грізний бос, що у вас такий похмурий вигляд?

- Його асистентки вчора потрапила в ДТП і лежить в лікарні з переламаними ногами. Лікування і реабілітація триватиме довго і мені дали завдання знайти їй заміну і,- керівничка виразно глянула на Ліну,- негайно. Тому я маю підшукати когось зі штату. Перевіреного. Робота на два місяці, бо потім він переїзджає до Німеччини. Кого б можна було перевести в примусово-добровільному порядку...

- Візьміть когось з дівчат операторів. Думаю, вони якось два місяці протримаються без однієї.

Оксана Володимирівна заперечливо захитала головою.

- Я не впевнена, що хтось з них справиться з роботою на цій посаді. Тут потрібна відповідальна, пунктуальна, педантична людина.

Несподівано, жінку наче  осінило і в голову прийшло до геніального просте рішення. Вона обережно глянула на Ліну. Та наполегливо опрацьовувала дану їй раніше купу паперів та в піввуха слухала бідкання керівнички. Коли до Ліни дійшло, що та вже певний час мовчить і дивиться на неї – підвела погляд від паперів і з недовір’ям глянула на пані Оксану.

- Ніііі,- відмахуючись протянула дівчина,- ні, ні. Тільки не говоріть те, що я подумала

- А чому ні?- задала резонне питання жінка, дивлячись в широко розплющені очі. – Рішення лежало перед самим носом. Ти ідеально підходиш. Тай зарплатня там значно більша.