Читати книгу - "Митець, Лєна Тесл"

Таксі привезло нас з Софією до її будинку. Здається, що стара п’ятиповерхівка геть не пасувала до образу багачки, який так впевнено демонструвала дівчина.

Софія, спустошивши пляшку вина під час поїздки, була вже геть п’яна, і ледь крокувала по під’їзній доріжці, спершись мені на плече. 

- Про… - вона гикнула, - бач. Я заз…чай так не пю.

- Так, так, мала, не хвилюйся, все добре.

І Софія не уявляла наскільки. Адже, чим слабкіші моделі, тим швидше вони перестають чинити опір. Але визнаю, мене бавлять їх спроби протистояти мені. І трохи бісить, що ніхто з вісімнадцяти смертних добровільно не приніс себе в жертву, заради вічного мистецтва.

- Ти тут живеш?

- Ай, бабка хряць, хата баць.

Софія ледь знайшла ключі у своїй сумочці та протягнула їх мені:

- На… Третій поверх… Но…мер одинадцять.

З горем пополам, я дотягнув дівчину до її квартири. І тільки перейшовши поріг, у ніс ударив різкий запах випорожнень котів, медикаментів та поту старухи.

- Ти справді хочеш переспати тут?

- А шо? Сорок днів пройшло, її ду…ша нас не потурбує, - дівчина знизила плечима, кидаючи свої туфлі кудись вглиб квартири.

- Хай йому грець. Ну що, де ложа молодят?

- Так зразу?

- А чого зволікати?

- Е, ні… Я зара надто буха, шоб зрозуміти величезний в тебе чи малееее-е-есенький. Нумо краще бахнимо ще винця.

- А тобі не досить?

- Нормально! Хоч полялякаємо.

Знову розмови. Знову складності. З одного боку, я міг би придушити її прямо зараз і спокійно піти увіковічувати її образ на камінні. Але я ж казав, бажання моделі – закон.

- Ходімо, де там твоє вино. Тільки, якщо ти не заперечуєш, я прочиню вікно. Запах тут досить… Специфічний. Свіже повітря нам не завадить.

Софія розсміялась:

- Валяй, почувайся, як вдома!

Ми сіли на маленькій кухні один навпроти одного і, в ніяковій тиші, попивали червоне солодке. Майже спустошивши свій келих, Софія дістала з сумочки пачку цигарок і запалила.

- Розкажеш? – раптом почала вона, повільно видихаючи дим.

- Що саме?

- Як ти їх вбив? – спокійно спитала вона.

- Ти про що?

Софія засміялась:

- Бачив би ти своє обличчя! Жартую звичайно! Роз..цінки на пам’ятники скажи. Треба ж бабу на…малювать.

- Це не до мене. Я віддаю перевагу молодим. А вся ця обвисла шкіра тільки псує результат.

- Шкода, що ти пере…бірливий, - дівчина загасила цигарку.

- А чому саме блогерство?

- Нє, зара я не в стані триндіти, - Софія схилила голову на стіл. – Розказуй ти, я всеее… чую.

Ми просиділи, або ж я просидів, а Софія пролежала, на кухні ще кілька хвилин у гробовій тиші. Яку зрештою порушило хропіння дівчини.

- Найкраща слухачка, - саркастично помітив я. – Що ж з тобою робити? Прикінчити просто зараз, або ж почекати, поки очі роздереш?

Я стягнув у Софії цигарку і запалив.

- Ти найгарніша модель, яка у мене була. Але на тебе я витратив занадто багато часу. Та нервів. Ніякого останнього бажання, дамочко, чуєш?

Я закинув ноги на стіл та легенько шторхнув ними Софію.

- Самостійно хоч не відкинься, а то ще весь кайф обламаєш. Що ж тобі розповісти… Почнемо з того, що ти ні хрена не у безпеці. Уявляєш, я той самий маніяк, якого ти до чортиків боїшся. Але ти ж це вже зрозуміла, чи не так? Можливо, десь у глибині своєї наївної душі.

Відхилившись до стіни, я почав згадувати всіх своїх знайомих, які також мали необережність довіриться мені.

- По правді кажучи, Софіє, я ні з ким з моделей не був таким відвертим, як з тобою. Хтось знає, ой пробач, знав мене як фотографа. Я запрошував нових натурщиків до себе на студію і там їх і вбивав. Хтось знав мене і як художника-портретиста. Да я ж і не збрехав, чи не так? Щоправда, замість яскравої картини, вони отримували чорно-біле фото на плитці. Але, повір, я не психопат. Я – митець. А робота творця має більший попит, коли його модель вже відійшла у вічність. Як не як, зображеннями бабів та дідів ніколи не викличеш емоцій у глядача. Інша справа молода особа, яка так рано покинула цей буремний світ.

Я допалив цигарку та допив своє вино.

- Софія, ти вже достатньо пожила, час робити свій внесок у мистецтво.

Я встав із-за столу, зняв з джинсів ремінь та підійшов до Софії зі спини. Я був готовий.  

- Я сказав би, що мені тебе шкода, але це не так.

- Мені також! – Софія підірвалась зі стільця, вдаривши мене ліктем під дих.

Від несподіванки, я рефлекторно зігнувся та поплівся назад, до підвіконня. Тим часом, Софія швидко дістала пістолет з-під столу та направила на мене.