Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Ава.

Бажання почати прямо зараз різко щипає в її кишках, але Офелія ігнорує це. Вона зачиняє двері й йде до іншого стільця. «Все гаразд», — легко каже вона, сідаючи. «Це просто розмова, а не перевірка. Немає правильних чи неправильних відповідей».

Ліана, обертаючись, слідкуючи за Офелією поглядом, кидає на неї скептичний погляд, піднявши брови.

Офелія посміхається. «Добре, так, є відповіді, які можуть викликати занепокоєння, але я майже впевнена, що ми ще не там».

Вираз обличчя Ліани трохи пом’якшується, і вона сідає на стілець, на краєчок, наче хоче будь-якої миті підскочити.

Офелія відкидається на спинку крісла, створюючи навмисно розслаблену, але уважну атмосферу, яка, як вона сподівається, надихне Ліану на те саме. «Як ви спали минулої ночі? Чи допоміг вам браслет iVR?»

Напруга трохи спадає з плечей Ліани, і її обличчя прояснюється. «Так, насправді. Це було чудово. Усе було таким реальним, як і тоді, коли ви показували його мені. Я майже очікувала, що прокинуся під звуки мина».

«Це саме те, до чого ми прагнемо», — каже Офелія. «Будь-які збої чи проблеми?» Її пальці мимоволі смикаються, щоб відчути перо і блокнот у руках, але, здається, конспектування завжди робить небажаних пацієнтів ще більш полохливими, особливо на початку.

Ліана робить паузу. «Просто трохи болить голова». Її рука прямує до чола, а потім знову опускається на коліна. Її пальці стискаються, зчіплюються, відпускаються, знову зчіплюються.

«Цілком нормально», — каже Офелія. «Один із можливих побічних ефектів. Це пройде. Але якщо вам знадобиться знеболююче, я впевнена, що той, хто відповідає за аптечку, міг би… — Вона замовкла, коли Ліана здригнулася.

Потім приходить розуміння. - Це Ава відповідала за аптечку, — каже Офелія.

«Так», — каже Ліана з сумною посмішкою. «Як я вже казала, їй подобалося піклуватися про…»

«Що до біса діється, Берч?» Голос Суреша тихий і лункий, коли він оживає в кімнаті через їхні комунікатори на зап’ясті.

Офелія та Ліана злякано підстрибують.

«Ти знову взяв мій улюблений зволожуючий крем?» продовжує Суреш, його обурення лише трохи приглушено сплеском віддаленої статики. «Ви знаєте, що це консервоване повітря робить з моєю шкірою. Я стаю сухіший за довбану піщану ящірку. Де ти?”

Ліана роздратовано закочує очі. «Він завжди це робить», — каже вона. «Звинувачує людей у ​​тому, що вони взяли його речі, а крем прямо там, у його сумці, ймовірно, захований глибше для безпечного зберігання».

Вони двоє, Суреш і Ліана, здаються найближчими з інших членів команди, більше схожі на брата і сестру, які змагаються за увагу тата, ніж за будь-що інше. Офелія робить подумки нотатку.

«Можливо, ми могли б…» Офелія простягає руку, показуючи Ліані, що вона зменшує гучність.

“Авжеж. Звичайно. Ліана теж відмовляється від свого.

Офелія дозволяє запанувати мовчанці, щоб відволікання зникло й повернулася тиша.

«Якщо від цього вам стане легше, — каже Офелія за мить, — терапевтам PBE також потрібні сеанси терапії, коли вони повертаються на Землю. І я поняття не маю, що робити вперше, незважаючи на те, що відчайдушно хотіла опинитися в цьому кріслі». Офелія торкається крісла під собою. «Можна подумати, що це було б не так вже й важко, оскільки я знаю, як працює інша сторона, але це лише ускладнює справу».

Це, а також тому, що брехня на сесіях, хоч і очікувана, не сприймається.

Ліана киває, але вивчає свої руки, які лежать на колінах.

«Я не можу читати ваші думки. Як би безглуздо це не звучало, багато людей хвилюються з цього приводу», – пропонує Офелія. «Я навіть не намагаюся. Це лише те, чим вам зручно ділитися, а потім, сподіваюся, коли ви будете знати мене краще, ви захочете ділитися більше, щоб я могла допомогти більше».

Ліана перебирає манжет комбінезона. «Правильно».

«А якщо почну я? Ви ладнаєте зі своєю командою, але я знаю, що вам не вистачає Ави. Що вона була вашим добрим другом. Що ви боретеся з тим, що з нею трапилося». Останнє — вільне припущення, але невелике.

Ліана мовчки киває.

«Я можу вам чимось допомогти? Десь, де важко?» Офелія намагається говорити легко. Іноді неможливо знайти баланс, коли хочеш допомогти, потрібна інформація, щоб допомогти, але також відчайдушно намагаєшся не виглядати настирливою мудачкою, яка пхає свій ніс куди не слід.

“Не зовсім.” Ліана дивиться у вікно. Тупий блиск снігу за ним відбивається на її обличчі. Вона виглядає такою маленькою та вразливою на короткій відстані між ними. Офелія відчуває до неї хвилю співчуття.

«Я просто… ненавиджу, що ніхто більше не говорить про неї», — нарешті каже Ліана. «Ніби Ава померла, і тепер ми всі маємо вдавати, що її ніколи не існувало!» Вона складає руки на грудях.

Офелія киває. «Деяким людям допомагає говорити про людину, яка померла. Іншим це занадто нагадує про втрату. Їм потрібно стримувати своє горе, виявляючи його лише приватно або коли вони відчувають, що можуть з ним впоратися, що не завжди можливо. Може здатися, що вони вдають, що її ніколи не існувало, але вони відчувають це по-своєму». Офелія гадає, якою була людина, яка залишила паперові квіти для Ави на її ліжку - хтось, хто хоче пам’ятати, чи хто хоче відчайдушно намагається забути.

«Це дурниця», — протестує Ліана. «Ми повинні відчувати це разом. Ми втратили її разом».

«Знаю, розумію, але люди не такі колективні». Принаймні вона це припускає. Як людина, така, як Ліана, хотіла говорити про речі, але була змушена цього не робити. Офелія теж може лише здогадуватися про те, що відчувала чи не відчувала її мати. Через роки її власні емоції все ще залишаються суперечливими, заплутаними вузлами любові, ненависті та плутанини, тому вона тримає їх подалі. Її мати виграла цю битву за замовчуванням.

«Здається… тоді мені просто цікаво, як це працює. Подолання цього і, якесь, знаєте, прощення». Ліана неспокійно ворушиться в кріслі. «Як це працює, якщо ти навіть не можеш про це говорити?»

Увага Офелії різко зосереджується, але вона залишається нерухомою, спокійною. Не потрібно лякати Ліану. Вона тут не для того, щоб з’ясувати, що сталося з Авою, а для чіткішого взаєморозуміння, яке може допомогти їй краще зрозуміти їх. «Пробачити когось чи отримати прощення?» — запитує Офелія.

Ліана не відповідає; її погляд прикутий до далекої точки. «Якби ви вчинили правильно, і це було єдине, що ви могли зробити, то…»

БАМ. БАМ. БАМ.

Гучний стукіт у металеві двері вибухає в кімнаті, розриваючи тендітну нитку розмови та зароджуваний зв’язок між ними.

Двері відчиняються, перш