Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Уже во время похода на Венгрию и Польшу в 1287 г. между ними произошли серьезные разногласия, поэтому Ногай решил устранить своего ставленника… На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана, ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга (Талабуга. — В.Б.), оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам, и после… скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов, и «заподозрив Ногая в том, что всё это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его…» [30, с. 56].

Якщо в поході на Польщу та Угорщину брало участь близько 200 тисяч татар, то їх очолювало не менше 30 Чингісидів.

Хан Ногай відійшов, маючи у своєму підпорядкуванні близько 40 тисяч вояків та свою частку здобичі.

Літопис Руський говорить про вихід хана Талабуга з Карпат так:

«Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Талабуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то] Ногай пішов на [город] Брашов, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору, яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений Богом» [18, с. 435].

Тобто, маючи у своєму підпорядкуванні близько 200 тисяч війська та більше 30 осіб Чингісидів, хан Золотої Орди Талабуга втратив десь 150 тисяч вояків та приблизно 25 осіб Чингісидів. То був найстрашніший воєнний удар по Золотій Орді з часів її заснування. Хтось мав відповідати за невдалий похід. Зрозуміло, що хан Талабуга мав усі можливості покласти відповідальність на хана Ногая, і то було би справедливо. Та, як пише давній арабський історик Рукнеддін Бейбарс «…Ногай был старик опытный и искусный в устройстве козней. Дошло до него то, что Тулабуга замыслил против него и что он собрал вокруг себя войско… Ногай вошел в сношение с матерью Тулабуги и сказал ей: «… сын твой еще царь молодой, я хочу наставить его и научить приемам, полезным для установления порядков и определения внешних и внутренних дел его, но мне нельзя взяться за это иначе, как в уединенном месте, куда не забрался бы никто, кроме него; я желаю встретить его с небольшим числом людей, и чтобы около него не было никого из тех войск, которые он собрал вокруг себя». Женщина… поддалась его словам и… посоветовала сыну своему войти с ним в соглашение… Тулабуга распустил войско… (і поїхав на зустріч з Ногаєм. — В.Б.). (Ногай. — В.Б.) снарядился в путь, собрал свое войско и послал к тем сыновьям Менгу-Тимура, (котрі не підтримували хана Талабугу. — В.Б.),.. т.е. Токте, Бурлюку, Сарайбуге и Тудану, чтобы они присоединились к нему…» [3, с. 107–108].

Маючи значну перевагу в силі, Ногай заарештував Талабугу і передав його Тохті — синові Менгу-Тимура, який виступив проти Талабуги і вимагав звіту за втрати у воєнному поході на Польщу та Угорщину. Так хан Талабуга і старші брати Тохти, які того підтримували і очолювали воєнний похід, були страчені 1291 року.

До влади прийшов хан Тохта — один із синів Менгу-Тимура.

Зрозуміло, коли згодом, у 1298–1299 роках, розгорілася жорстока боротьба між Ногаєм і Тохтою, то Великий Галицько-Волинський князь Лев та його син Юрій, який у ті часи заправляв справами держави, без роздумів стали на бік хана Тохти. В кінці свого володарювання в улусі Ногай чинив тиск на Україну-Русь, сліпий, нерозумний тиск. Саме на ті роки припадає його просування на Лівобережній Україні до володінь князів Путивльських, тобто до річки Сейму, а на Правобережжі — тиск на Київські землі (володіння) по річці Рось. А позаяк всі ті землі (Київські і Путивльські) в кінці XIII століття входили до складу Великого Галицько-Волинського князівства, то, зрозуміло, що всі князі Великого князівства підтримали нового хана Тохту.

Звичайно, арабські історики тих часів, описуючи протистояння хана Тохти з Ногаєм, будучи патріотично налаштованими людьми, замовчували факт перемоги першого над другим з допомогою руських (українських) військ.

Ось як давній арабський історик описав те протистояння, згадуючи, між іншим, про руського воїна, котрий відрубав голову ханові Ногаю:

«Оба войска сошлись в местности, называемой Куканлык, и сразились. Поражение постигло Ногая во время заката солнца. Сыновья и войска его обратились в бегство и разбрелись в разные стороны. Он же оставался на коне; но он уже был в преклонных летах, и глаза его были покрыты волосами бровей его (мешавшими ему видеть); старость его одолела и ослабила его силу. Настиг его Русский из войска Токты; он (Ногай) сообщил ему, кто он такой и сказал ему: «… не убивай меня, я Ногай, а отведи меня к Токте; мне нужно с ним сойтись и переговорить с ним». Но Русский (русич-українець. — В.Б.) не поддался его словам, а тот час тут же отрубил ему голову, принес ее к царю Токте и сказал ему: «вот голова Ногая» [3, с. 114].

Автор не описує оповідь єгипетського історика Рукнеддіна Бейбарса далі, де той розповідає, як хан Тохта стратив руського (українського) воїна. Арабський історик з великим пієтетом описав обидві татарські сторони конфлікту, але до русичів з війська Тохти поставився неадекватно. Взагалі, вся розповідь єгипетського історика є надзвичайно упередженою. Та головне, що ми вперше знаходимо, хоча й ущемлене, повідомлення про русичів (українців), як рівноправних партнерів Золотої Орди та її ханів. Що мені дозволяє робити такий сміливий висновок? Фундаментальне знання поведінки сучасних казахів — нащадків далеких так званих татаро-монголів.

Рукнеддін Бейбарс в нашому наведеному описі подав цілковито вигадану картину. Такого в будь-якому разі трапитися не могло: не міг хан Ногай опинитися в голому стелу один, всіма покинутий, Це суперечить казахській психології, моралі та поведінці. Я вже говорив про те у попередній праці. Дещо повторюся. У кожного хана-Чингісида рівня Ногая у XIII столітті (і пізніше) була особиста охорона — гвардія, кількість якої сягала тисячі осіб. Вона участі в битві не брала. Її головним завданням було оберігати життя самого хана. Гвардія не відходила від Ногая ні на крок. Залишити хана в бою — це кинути навічно на весь рід презирство. Отож, Рукнеддін Бейбарс фантазує, коли пише про самого Ногая в степу. Це цілковита вигадка. Його перед смертю оточувала надійна