Читати книгу - "Числа Харона"

Підійшов до вікна, злегка відхилив штору й відчинив кватирку, у яку відразу почав виходити застояний у кімнаті дим. За мить у голові йому проясніло. «Квадрати, які складаються з літер, — думав він, — це не що інше, як магічні квадрати». Відразу пригадав собі найвідоміший з них: латинський магічний квадрат, літери якого, коли прочитати їх горизонтально й вертикально, утворювали однакові слова, з яких складалося безглузде речення «Сівач Арепо насилу тримає колеса».

Він уже почав виписувати літери з обох гебрайських квадратів і розташовувати їх вертикально, коли до кімнати увійшла Леокадія.

— Уже п’ята, Едварде, — посміхнулася вона, — а ти все розв’язуєш шаради. Ти казав, що повинен піти до університету по якусь книжку, а потім у тебе важлива зустріч... Не думаю, що комендант Грабовський повірить у виправдання: «Я запізнився, пане інспекторе, бо мене захопила така собі головоломка».

Леокадія помилялася. Начальника львівської поліції охопив нині чорний розпач, і Грабовский ладен був піти на величезні поступки й повірити в найнеймовірніші виправдання, якби завдяки цьому справа вбивств Люби Байдикової та Лії Кох зрушила з місця.

VII

Начальник львівської поліції, інспектор Чеслав-Паулін Грабовський дивився на Едварда Попельського непривітним поглядом.

День іменин почався для начальника Воєводської комендатури поліції начебто чудово, бо до нього із привітаннями зателефонував сам головний комендант.

— Ну, і насамкінець — побажання щодо твоїх безпосередніх обов’язків, — полковник Януш Яґрим-Малешевський завершив довгу тираду з переліком усіх благ. — Бажаю тобі, брате, аби ти швидко схопив цього бандита, про якого пишуть в усіх львівських газетах...

— Дякую тобі від щирого серця за дружні слова, — мовив Грабовський до свого шефа. — І за останні побажання, які от-от сповняться...

— От і чудово, бо нам у Варшаві здається, що ця тварюка, котра вбиває жінок і надсилає жидівські листики, грає вам на носі. У нас тут є інформація, що преса готується до чергових нападок. Ти ж бо знаєш, що це може бути неприємно...

— З Варшави не все так гарно видно, — Грабовський пополотнів. — Ти чекаєш докладного рапорту?

— Чекаю, старий друже, — Яґрим-Малешевський говорив повільно й чітко, — що ти приємно проведеш нині свої іменини. А післязавтра, коли ти гаразд перепочинеш, то надішлеш мені докладний рапорт і ймовірний запит на експерта в жидівських справах. У нас тут таких чимало...

— Вельми тобі вдячний, та це зайве. У нас тут їх теж доволі.

— Прекрасно. Що ж, успіхів і ще раз — усього найкращого з нагоди іменин!

Під час урочистостей у залі комендатури Грабовський був у паскудному настрої. Він неуважно слухав промови й побажання керівників відділів, інспекційного офіцера й начальників комісаріатів. Коли вони закінчилися, підвівся з робленою посмішкою, ледь затинаючись, подякував за теплі слова, а потому зійшов з підвищення із чаркою горілки в руці, аби цокнутися з усіма поліцейськими, що працювали під його орудою. Під час цього щорічного ритуалу він обмінювався кількома словами з кожним, намагався навіть жартувати, але його відсутній погляд і похмуре обличчя зводили нанівець силувані дотепи.

І раптом обличчя Грабовського проясніло й на ньому з’явилася широка, щира посмішка. Це трапилося тоді, коли він цокався чарками з аспірантом Вільгельмом Зарембою, і з вуст підлеглого почув такі слова:

— Пане коменданте, можливо, ви згодитеся прийняти й вислухати звільненого зі служби комісара Едварда Попельського? Він знає, як розв’язати справу Байдикової та Кох.

Грабовський удруге цокнувся із Зарембою, посміхнувся й продовжив обходити присутніх, приймаючи вітання. Проте жодні слова не справили йому такої приємності, як прохання аспіранта. Кожен, хто бажав би комендантові швидко спіймати якогось злочинця, наразився б на його гнів, бо ці слова він сприймав як натяк на безпорадність поліції. Усі підлеглі Грабовського це усвідомлювали і як вогню уникали розмов про нещодавні вбивства ворожки й повії. Сьогодні, крім безпосереднього начальника, полковника Яґрим-Малешевського, про цю справу заговорив лише Заремба, але це було не пустопорожнє побажання, а конструктивна, важлива пропозиція.

Інспектор завершив свій іменинний обхід, вихилив чарку й закусив, а тоді вклонився присутнім і всі розійшлися. Сам він сів у кабінеті, попрохав секретарку не з’єднувати його ні з ким протягом чверті години, хіба що телефонуватимуть від воєводи чи архієпископа, а тоді замислився над Зарембиними словами.

Можливо, раніше він сприйняв би їх як зухвальство, безпардонне порушення субординації, бо Заремба не повідомив, про це свого безпосереднього начальника, Коцовського. Іншим разом, може, і так, але не зараз. Йому чудово були відомі стосунки, що панували в Слідчому відділі, і він знав, що службовий шлях у цьому випадку виявився б тупиком: Коцовський був запеклим ворогом Попельського й унеможливив би будь-яку участь останнього в розслідуванні. Сам Грабовський високо цінував Лиссого, проте не вагався ані хвилини й звільнив його після скандалу з начальником. Комендант був прихильником рішучих дій, і продемонстрував це зовсім нещодавно, придушуючи заворушення в українських селах, тому мало не важким злочином уважав будь-який прояв несубординації щодо начальства й про такого нахабу не бажав більше ніколи чути. Сьогоднішній ранковий дзвінок і легенький натяк з боку полковника Яґрим-Малешевського похитнули погляди Грабовського на подібні провини. Слова шефа про черговий напад преси повністю їх змінили. Грабовський чудово пригадував ситуацію кількарічної давнини, коли він у Ковелі дав інтерв’ю часопису «Креси». Його висловлювання про «бандитизм, характерний для місцевого населення», перекручене репортером, викликало в сеймі бурю. Тоді фракція депутатів-комуністів вимагала притягнути його до відповідальності. Щоправда, «Креси» згодом умістили спростування, проте ненависть Грабовського до преси не зменшилася.

Він ухвалив рішення. Перш ніж пролунав дзвінок із вітаннями від архієпископа Твардовського, іменинник віддав секретарці розпорядження викликати Попельського на шосту.

Хвилину тому саме вибило цю годину й Попельський сидів перед ним. Зі своєю побитою пикою, у новому, ідеально скроєному костюмі, він нагадував альфонса або гангстера із Чикаго. Можливо, така підозріла зовнішність раніше й викликала б невдоволення інспектора. Алє не сьогодні. Тим більше, не після ранкового дзвінка головного коменданта.

— У мене небагато часу, — Грабовський хотів було додати «пане комісаре», але ці слова аж ніяк не пасували до чоловіка з обличчям у синцях і подряпинах, та ще й у цивільному вбранні. — Отже, до