Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— Не знаю, Емілю Валерійовичу, звідки мені…

— Хрестоспоруденберг.

— Справді був такий? — Варенов щиро здивувався, з принадною довірою.

— Був, — усміхнувся Хрінков, — у нас усе можливо… По якій статті цей твій Вася проходив?

— Валюта.

— Більше з ним не зустрічайся. Валютників не тільки карний розшук пасе, а й Чека.

— Не міг же я табірного друга погнати, Емілю Валерійовичу…

— До речі, подавай на обмін квартири… І сиди на дачі, там просто рай, ми її не даремно купили, Ісай… І дівок викликай наших, перевірені, ні СНІДу, ні триперу, та й не стукачкп, тішся — донесхочу! Скажи-но мені, а після цього самого Хрестоспоруденберга ти відчув тривогу?

Варенов похитав головою:

— Ні, він тут ні при чому… Він мені нічого особливого не пропонував, не мацав, я відчув би… Мені після Людки, вночі, здалося, ніби мій вказівний палець гумову рукавичку порвав… Коли ми рукавички палили, я толком уваги не увернув, але уві сні наче кіно показали: стирчить палець з цього американського триклятого гондопа, стирчить, щоб мені воді не бачити…

— Оце так, га? — спохмурнівши, спитав Хрінков. — Приверзлось уві сні? Чи певен, що було насправді?

— Не знаю… Якщо й приверзлося, то так виразно, там до діла, що й утямити це можна: чи це було, чи сон лихий… Але немовби я її за пояс пальцем держав…

— Гаразд, — замислено мовив Хрінков, — добре, що вискоблився… До мене більше не дзвони, домовились? Я сам дзвонитиму — в разі потреби… Не мені вчити тебе: тепер у країні демократія, отож, коли раптом твій пальчик справді стирчав, ми тебе все одно витягнемо, тільки мовчи як камінь… Тепер без купи доказів до суду не передадуть. З Людкою ти водивсь, як і всі, не заперечуй цього… І походи завтра й післязавтра по місту… Можеш виступити у хаммерівському центрі, де завгодно… Хвіст побачиш — не реагуй і перевіряйся якомога менше, живи з розправленими грудьми, забудь страх, Ісай, перебудовуйся…

— Хочете засікти лягавих, якщо вони почали за мною стежити?

— Немає такого терміна «стеження». Непрофесіонально це… Вживай слово «спостереження», так буде грамотно… Але в принципі ти правильно зрозумів, я хочу саме цього… Пити не більше двохсот грамів… Це не прохання. Це — наказ… Техніку перевірки спостережників я зараз тобі на вулиці викладу, нехитра наука, але ази її треба знати… І останнє, — Хрінков витяг з кишені кілька фотографій, розклав їх на столі. — Цей чоловік тобі ніколи дорогу не переходив?

Варенов довго роздивлявся кольорові поляроїди, потім повернув їх Босу й замислено відповів:

— Чорт його знає… Щось знайоме в обличчі є. Якщо я його й бачив, то на Петровці, в нього очі «мусора»…

— Правильно кажеш… Саме на Петровці ти й міг його зустрічати…

— Чи не полковником він був? У бісах ходив, командував у розшуку?

— Припустимо… Прізвище запам’ятав?

— Та хіба вони свої прізвища називають…

— Костенко… Тобі це ім’я ні про що не говорить?

— Ні, — відповів Варенов твердо. — Не чув.

Хрінков засунув у кишеню фотографії й підвівся, кинувши на стіл десятку:

— Запам’ятай це обличчя, Ісай. Зараз попрацюємо годинку, потім їдь на дачу, прийми еленіум і поспи, а о сьомій можеш починати гульню, о’кей?

Натаскавши Варенова на ази, як виявити за собою спостереження, Хрінков попрощався з ним біля Ісаєвого «мерседеса», вийшов на площу, зупинив таксі й поїхав у бібліотеку Леніна; звідти, з курилки, подзвонив по телефону й, не називаючи себе, обмежився лише розкотистим «добрий день», ледь змінивши голос, хрипкувато сказав:

— Моченов кульгає, самому ходити важко, нехай йому допомагають пересуватися, починаючи з сьогоднішнього дня, він з дачі вийде о шостій, добре було б його зустріти, все-таки фронтовий друг, хто йому допоможе, як не однополчани?!

Через півгодини по ланцюгу буде передано наказ Боса: «Поставити спостереження за Вареновим; прослідкувати всі його контакти; по можливості зробити фотографії тих, хто його топче; головне завдання — з’ясувати, чи не пасуть його служби».

А Хрінков у цей час сидів у читальному залі для наукових працівників за книжкою й робив виписки з «Історії соціального страхування в Росії» — хоч думав зараз про інше, про головне, про своє життя думав…

…Опинившись в Саблазі, пройшовши через знущальні побої, він відчув, як став кришитися його первісний стержень; упевненість у тому, що те, що сталося, — поганий сон, ось-ось кінчиться, не може таке тривати довго, змінилася відчаєм: життя програно, розтоптано, пішло за вітром.

Кепкування блатних, які легко перекинули кличку «фашист» з довбаних полонених, недобитих троцькістів та бухарінців на нього, вірного сталінця, який віддав життя боротьбі проти контрреволюції й прихованого в глибинну людську потаємність зрадництва, що іменується Кримінальним кодексом «шпигунство», підвело його до грані зламу: залізь на нари до пахана, підстав зад, і побої враз закінчаться, дозволять купувати у ларку печиво й маргарин — от і почнеться нормальне життя «зека». Що ж, це також треба пройти, за одного битого двох небитих дають.

Він замкнувся в собі, тримався, як міг, найдужче боявся призналися в тім, що народився в місті Глупові: конвоїри, для яких ще п’ять років тому він був богом, істиною в останній інстанції, тепер, посміхаючись, дивились, як його ганяли вурки, смішливо перемовлялися: «Катів народ метелить!», «Кому служив?» Він дедалі частіше чув у собі це запитання і дедалі більше переконувався у тому, що нікому тут служити не можна, крім хіба самому собі, бо всі зрадять за понюшку тютюну, як тільки відчують бодай найменшу для себе загрозу.

Він відчув слабку мить надії, коли Хрущов відрулив назад, заявивши, що він з радістю носив би сталінські премії, якби мав хоч одну, сприйняв це як симптом — народ не простить дурневі замах на Йосифа Віссаріоновича, люди шанують самодержця, слиньків не полюбляють. Людиська хочуть мати над собою тверду руку, яка лише й указує, як жити, що думати, кого шанувати, а кого бити до смерті…

Написав листа до Москви: «Був, є і буду вірним сталінцем! Визнання на суді породжене натиском новоспечених чекістів з комсомолят; у таборах панує терор, вурків нацьковують проти вірних дзержинців, раніше такої сваволі не було…»

Чи через його лист, а може, через інші подібні листи у Саблаг прибула комісія — МВС, КДБ при Раді Міністрів (при, — ач як викаблучуються, аби тільки принизити контру, немає на них Сталіна, зразу у щілини залізли б, тарганячі нелюди) і прокурорські працівники — всього дев’ять