Читати книгу - "Оленіада"

Великий знову поглянув у бік Разанова, і той знову поліз до словника:

— «Брифінг — у перекладі з англійської — „короткий, недовгий“. Отже, це — коротка прес-конференція, що присвячена одному питанню».

— Якому? — запитально кивнув Великий.

— Ви скажете, що СПК — тобто наша ситуація Стабільного Покращення Кризи — під загрозою зриву, — тихо заговорив Ян Кабатчик. — Закличете свідомих громадян не втрачати пильності, пообіцяєте... М-м-м... Що ж краще пообіцяти? — звернувся він до колег.

— Зниження цін? — боязко підвела руку пані Ренко.

— Ні. Це ми вже обіцяли. Які ще будуть пропозиції?

— Ягель — в кожну хату? — здійняв догори руку пан Кувалда.

— Фі, — похитав головою Кабатчик. — Про це ми говорили дев’ять років тому... Чим ви слухали?

— А може... — розпочав свою промову методом морських сигналів пан Чьоткін, вимахуючи в повітрі синіми сигнальними прапорцями.

Але часу читати його сигнали ні в кого не було і голови присутніх повернулися до пана Серм’яжного, котрий завжди мав рацію.

Той дійсно вийняв з кишені портативну рацію, вистукав на ній якесь повідомлення і, отримавши відповідь, почав зчитувати її прямо з телетайпної стрічки:

— Пообіцяємо таке: подальшу планомірну програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня народу на засадах пропорційного і динамічного розвитку народного господарства...

— Круто... — в захопленні видихнув пан Кувалда, пишаючись другом.

Серм’яжний продовжував:

— ...розвинути переваги і можливості устрою, виявивши його економічну масштабність і соціальний потенціал, обновити застарілі форми, стиль і методи роботи і привести їх у відповідність із найновішими умовами, примножити могутність нашої країни шляхом творчого впливу оленяризму як суспільного ладу світового значення...

Він був готовий продовжувати, але краєм ока помітив, що Великому, говорячи улюбленим діалектом, — «взгрустнулось», а пан Чьоткін явно закуняв, схиливши голову на свої сигнальні прапорці.

— Одне слово, — підвів риску пан Серм’яжний. — Щось у такому дусі...

— Це непоетично... — тяжко зітхнув Великий. — Не люблю брифігів.

Усі співчутливо закивали головами.

— Ну, треба то треба... — погодився Великий і посерйознішав: — А що робитимемо з тими... Як їх... цанюками?

— Які будуть пропозиції? — поставив питання Кабатчик.

— Депортувати? — скосила очі на Великого пані Ренко.

— Позбавити мобільних телефонів, щоб не голосували?! — висунув свою версію пан Разанов.

— А може: раз-два і — кінці у воду? Як кошенят?.. — просигналив прапорцями пан Чьоткін.

— Одного залиште мені — донька давно просить! — прокинувся пан Кувалда.

— Можна зробити простіше... — млосним голосом обізвалась пані Патрісія, котра досі сиділа в кутку, ретельно підфарбовуючи вії.

Присутні механічними рухами склали долоні — для оплесків і овацій.

Але овацій не було, і пані Патрісія ображено продовжила:

— Можна підіслати до них... покоївок з Гвінеї. Гарненьких покоївок! Як до того... Страуса в Каннах. Клюнуть — і їхня пісенька скінчиться! Компромат!

— Геніально! — видихнув Серм’яжний.

І складені долоні розродилися бурхливими оваціями.

— А чи є в тій Гвінеї гарненькі покоївки? Ви їх бачили? — з ревністю до її успіху кинув пан Кабатчик.

— Ну тоді — вітчизняних перукарок! — не здала позиції Патрісія.

— Щоб вони прославились, як та, що нафту відрила?!. — згадав неприємне минуле пан Кабатчик. — Ні. Вже краще — неповнолітніх танцівниць, як було з Берлус... Берлус...

— ...кози. — підказав пан Кувалда.

— ...коні! — поправив колегу пан Кабатчик.

— Коні? — пожвавився Великий. — Коні не винні!

І це останнє слово Літописець записав з особливою пошаною, зробивши примітку, котру виділив червоним шрифтом: гарна назва для нової книги!

Великий Тато встав, даючи зрозуміти, що нараду закінчено.

За ним підвелися інші.

— Без баби Шури не обійтися, — тихо шепнув Кабатчик Серм’яжному, красномовно вказуючи на його кишеню, куди той сховав портативну рацію.

— Певно, що так... Працюємо за планом... — відгукнувся той.

Вони перезирнулися.

Серм’яжний шанобливим жестом поправив на шиї Великого срібний дротик від мініатюрного навушника.

І всі разом вирушили на брифінг до майдану перед палацом імені Івана Оленіна.

* * *

...Баба Шура широко позіхнула, засмикнула оксамитові портьєри, увімкнула бра у вигляді тигрячої пащеки і глянула на годинник, котрий благодушно сповіщав, що вона має щонайменше десять хвилин на чаювання.

Хата у неї була звичайна — на самій околиці Великих Помпеїв.

Нічим не визначна хата.

Та й баба Шура нічим не відрізнялася від інших мешканок села її віку, хіба що відсутністю одного ока. Але думати так, при першому погляді на цю нічим не визначну бабцю, було б великою помилкою!

Адже на чисто вибіленій стіні бабиної спальні висіла купа різних дипломів і відзнак. По них було зрозуміло, що баба Шура є переможницею сто дев’яносто сьомої битви екстрасенсів (на полі якої, до речі, вона і втратила праве око), фіналісткою конкурсу «Як стати дружиною олігарха», володаркою Гран-прі масового психозу «Детектор правди», а також — в далекому минулому — «заслуженим діячем мистецтва розмовного жанру імені К. Райкіна».

Одне слово, її поважала вся країна.

І баба Шура навзаєм поважала країну.

Тому залюбки відгукнулася на пропозицію, котра надійшла їй багато років тому...

А чом би й ні, подумала вона.

Завдяки своїй старомодній загартованості щодо набуття нових знань і на відміну від багатьох законописців, вона досконало штудіювала «на сон, що гряде» програми всіх партій не тільки власної країни, але й світу.

Могла напам’ять процитувати положення всіх чотирьох універсалів УЦР і вміла дотепно вплести до розмови і між іншим вірно потрактувати катрени Нострадамуса, крилаті вирази Крилова, рядки сонетів Шекспіра, вже не кажучи про численні висловлювання класиків і сучасників вітчизняної просвітницької ниви...

Отже, посьорбуючи чайок і хрумтячи сухариками, баба Шура всілася на своє звичне робоче місце, котре нагадувало пульт керування космічної станції, і звичним рухом по черзі повмикала численні тумблери, важільці та регулятори.

Кожен з таких важільців — а їх було рівно 226 — мав свій мікрофон і був підписаний іменем того законописця, якому на тому кінці дроту належав мініатюрний навушник.

Перед пультом було встановлено великий плазмовий екран, по якому бабця, зловживаючи своїм становищем, часом дивилася свої улюблені програми і серіали.

Вона вже так наловчилась працювати «на два фронти», що часом, працюючи «на благо державотворення», не відривала очей від «Обручки» чи чергового випуску «Звужені та кмітливі».

Але тепер екран значуще заблимав і на ньому висвітлився єдиний напис: «Брифінг».

— Брифінг так брифінг. — пробурмотіла баба