Читати книгу - "Молодий місяць"

не відмовилася від свого задуму з мотоциклами. Я досі намагалася обдурити Джейкоба. Мені все було байдуже. І я збиралась поводитися безрозсудно настільки, наскільки це можливо у Форксі. Я не хотіла бути єдиною стороною, яка дотримується розірваної угоди. І навіть не очікувала, що час, проведений із Джейкобом, допоможе мені змінитися, як мені здавалося, на краще.

Біллі ще не повернувся, тож нам не довелося викручуватися й непомітно розвантажувати наш багатий улов. Ми акуратно поскладали всі деталі на пластикову підлогу біля валізи з інструментами, і Джейкоб одразу ж узявся до роботи. Він продовжував говорити й сміятися, а тим часом його пальці спритно вертіли поскладані перед ним деталі.

У нього були справді золоті руки. Вони здавалися завеликими для такої делікатної роботи, але він виконував її з абсолютною точністю та легкістю. В роботі він виглядав майже витончено. І зовсім навпаки, коли він просто стояв, його зріст та величезні ступні робили його незграбним.

Квіл та Ембрі більше не з’являлися в гаражі, мабуть, на них справила враження вчорашня погроза Джейкоба.

День минув дуже швидко. За дверима гаража стемніло так скоро, що я й не помітила, і нас покликав Біллі.

Я миттю підскочила, щоб допомогти Джейкобу заховати запчастини, але вагалася, не знаючи, що мені можна чіпати.

— Просто залиш, — сказав він. — Я зроблю все сам сьогодні ввечері.

— Не забудь про домашні завдання, — сказала я, почуваючись трохи винною. Я не хотіла, щоб у нього були неприємності. Адже план по ремонту мотоциклів належав мені.

— Белло?

Обидві наші голови смикнулися вгору, коли з-за дерев до нас долинув голос Чарлі.

— Чорт, — пробурмотіла я. — Вже йдемо! — гукнула я в бік будинку.

— Ходімо, — усміхнувся Джейкоб, отримуючи явне задоволення від нашої витівки.

Він вимкнув світло, і на якусь мить я мов осліпла. Джейкоб узяв мене за руку і вивів із гаража, легко знайшовши знайому стежку між деревами. Його рука була грубувата, але дуже тепла.

Незважаючи на стежку, все одно ми обоє кілька разів спіткнулися в темноті. Тож коли в полі зору з’явився будинок, ми досі голосно реготали. Ми сміялися щиро, від душі, і це було справді чудово. Сподіваюся, Джейкоб не помітив, що мій сміх іноді переходив ув істеричний. Я вже майже відвикла радіти і не могла себе контролювати.

Чарлі стояв на маленькій веранді у задньому дворику, а Біллі сидів поруч у дверному проході.

— Привіт, тату, — сказали ми одностайно, і це спричинило ще один вибух сміху.

Чарлі з широко розплющеними очима роздивлявся велику долоню Джейкоба, яка тримала мою.

— Біллі запросив нас на обід, — сказав він відсутнім тоном.

— На спагеті по моєму суперособливому рецепту, який передавався з покоління в покоління, — мовив Біллі поважно.

Джейкоб фиркнув.

— Здається, зовсім недавно ти говорив те саме про рагу.

В хаті було людно. Гаррі Клірвотер також був там разом зі своєю сім’єю — дружиною Сью, яку я смутно пам’ятала з літніх канікул, та двома дітьми. Лі — старша дочка — була на рік молодша за мене. Я вважала її дуже вродливою — ідеальна бронзова шкіра, блискуче чорне волосся і чорні довгі-довгі вії. Коли ми зайшли, вона тримала телефонну трубку, і так тривало цілий вечір. Сету — молодшому синові Гаррі — було чотирнадцять; здається, він обожнював Джейкоба і ловив кожне його слово.

Нас було забагато, щоб поміститися за кухонним столом, тож Чарлі та Гаррі винесли крісла надвір, і ми їли спагеті, тримаючи тарілки на колінах, при тьмяному світлі, що лилося з відчинених дверей. Хлопці говорили про полювання, а Гаррі й Чарлі складали рибальські плани. Сью дражнила свого чоловіка, підколювала його надмірною любов’ю до холестерину і намагалася змусити, щоправда безуспішно, їсти більше зелені. Джейкоб балакав переважно зі мною та Сетом, який постійно нагадував про себе, коли Джейкоб на якусь мить замовкав. Чарлі крадькома спостерігав за мною; в його погляді читалося вдоволення і водночас якась невиразна тривога.

Наша компанія була досить шумною, й іноді було важко зрозуміти, хто що говорить, сміх від одного жарту виливався в інший. Мені не довелося багато розмовляти, переважно я сміялася, бо так мені хотілося.

Коли вечеря закінчилася, я відчула, що не хочу звідси їхати.

Але це був штат Вашингтон, і невпинні дощі розігнали нашу дружну компанію; вітальня Біллі була замала, щоб вмістити нас усіх. Довелося роз’їжджатися. Чарлі приїхав сюди разом із Гаррі, тож додому ми поверталися вдвох у моєму пікапі. Він запитав, як я провела день, і я відповіла майже правду — ми з Джейкобом їздили по запчастини, а потім я спостерігала за роботою у гаражі.

— Коли ти знову поїдеш до нього? — поцікавився Чарлі, намагаючись надати своєму голосу байдужості.

— Гадаю, завтра після школи, — сказала я. — Візьму з собою домашнє завдання і зроблю його там, не хвилюйся.

— Звісно, що візьмеш, — сказав він серйозно, намагаючись приховати своє вдоволення.

Коли ми приїхали додому, я почала нервувати. Я не хотіла йти нагору. Джейкоб грів мене своєю присутністю, але зараз його не було поруч, і мене почала охоплювати тривога. Я була впевнена, що мені не випаде такого щастя — другої спокійної ночі поспіль.

Для того, щоб хоч якось відтягнути час сну, я перевірила електронну пошту; там було повідомлення від Рене.

Вона писала про свої щоденні клопоти, про новий книжковий клуб, у який вступила (виявляється, вона уже кинула заняття йогою), про те, як цілий тиждень працювала у школі та встигла скучити за своїми малятами з дитсадка. Писала, що Філ задоволений новою тренерською роботою і що вони планують провести свій другий медовий місяць у Диснейленді.

Я помітила, що її лист скидався більше на звіт, ніж на звичайний лист матері до своєї доньки. Враз мене почали гризти муки совісті. Гарна я дочка — коли я востаннє писала Рене?

Я одразу ж відписала, детально відповідаючи на кожне її запитання і дописуючи багато чого від себе. Я описала макаронну вечірку в Біллі вдома і розказала про те, як спостерігала за Джейкобом і трошки заздрила його вмінню складати щось путяще з купи залізяччя. Я навіть не подумала, як сильно цей лист відрізнятиметься від тих, які я писала кілька місяців тому. Я не могла згадати, що писала їй тиждень тому, але впевнена, що там не було нічого приємного. Що більше я про це думала, то гірше почувалася винною. Тепер я приділятиму їй серйознішу увагу.

Я засиділася до ночі, зробивши більше домашнього завдання, ніж нам задали. Та ні моя навмисна відмова від сну, ні