Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори"

Решта всі були вже там — сиділи, спершись об кам'яну стіну. Повелитель орлів теж був там; він розмовляв з Гандальфом.

Скидалося на те, що, може-таки, гобіта не з'їдять. З'ясувалося, що чарівник і орлиний ватажок трохи знайомі, ба навіть приятелі. Колись Гандальф, що часто бував у цих горах, зробив орлам послугу: вилікував їхнього ватажка, якого поранили стрілою. Тож “полонені” означало “полонені, відбиті в гоблінів” і не більш, тобто не “бранці орлів”. Прислухавшись до Гандальфової мови, Більбо збагнув, що оце вже нарешті вони й справді втечуть із цих страхітливих гір.

Чарівник саме обговорював з Великим Орлом, як би перенести гномів, гобіта і його самого далеко через рівнини й посадити їх так, щоб позаду лишилась чимала частина їхньої дороги.

Та повелитель орлів не згоджувався перенести їх близько до людських осель.

— Люди почнуть стріляти в нас зі своїх великих луків, зроблених з тисового дерева, — пояснив він, — бо подумають, ніби ми прилетіли по їхні вівці. Іншим разом це б не була й помилка. Ні! Ми залюбки перебили гоблінам їхню забаву, залюбки віддячимо тобі, але заради гномів ми не ризикнемо летіти на південні рівнини.

— Гаразд, — погодився Гандальф. — Перенесіть нас, куди хочете, і завдалеки, як зможете. Ми вже й так завдячуємо вам наші життя. Але тим часом ми помираємо з голоду.

— Я вже майже вмер, — пропищав Більбо тоненьким голоском, якого ніхто не почув.

— Спробуємо цьому зарадити, — сказав повелитель орлів.

Трохи згодом можна було побачити яскраве вогнище на кам'яному заломі, а довкола нього постаті гномів, що куховарили. Приємно пахло смаженею. Орли назносили сухого гілляччя на паливо, а ще принесли диких кролів, зайців і невелику вівцю.

Гноми справувалися з усіма необхідними приготуваннями. Більбо занадто ослаб, щоб допомагати, та й небагато було з нього пуття при білуванні кролів чи нарізанні м'яса, адже гобіт звик одержувати від різника все готовеньке — тільки смаж чи вари. Гандальф теж, зробивши свою роботу — розпаливши вогонь, приліг собі відпочити. А мусив чарівник узятися до цього діла тільки тому, що Оїн та Глоїн погубили свої коробочки-трутниці (гноми й досі не визнають сірників). Отак закінчилися їхні пригоди в Імлистих горах. Скоро Більбо знову почув себе добре — його шлунок наповнився їжею. Тепер гобіт міг спокійно заснути, хоча, сказати правду, замість смажених на шпичках шматочків м'яса він би краще ум'яв хлібинку з маслом. І він заснув, скрутившись калачиком, на твердому камені — заснув куди міцніше, ніж будь-коли вдома, на перині у своїй затишній норі. Але всю ніч йому снилася його власна оселя: нібито він блукав по ній з кімнати в кімнату, шукаючи й не знаходячи чогось такого, чого й сам не знав, яке воно на вигляд.

Розділ сьомий. ДИВНИЙ ПОСТІЙ

Більбо прокинувся з раннім сонцем, яке било йому в очі. Він схопився — поглянути, котра година, а тоді поставити чайника на вогонь, — і побачив, що він зовсім не вдома. То він сів і побажав тужливо: от якби покупатися та почистити одяг! Але все даремно. Не одержав гобіт ні води, ні щітки, ані чаю, чи грінок, чи шинки на сніданок — тільки холодну баранину та кролятину. А по тому він мав бути готовий знову рушати в дорогу.

Цього разу йому дозволили вилізти орлові на спину й сісти між крил. Вітер ударив йому в обличчя, і Злоткінс заплющив очі. Гноми закричали орлам своє “прощавайте!”, обіцяючи віддячити повелителю орлів, якщо тільки зможуть.

П'ятнадцять величезних птиць злетіли зі скельного залому. Сонце ще було на східному краї світу. Ранок був прохолодний, і в долинах та ущелинах клубочилися тумани, пасмами обкутуючи то тут, то там вершини й шпилі. Більбо зважився розплющити одне око й побачив, що орли набрали вже висоту: земля була десь далеко-далеко, і гори все даленіли, залишаючись позаду. Він знову заплющив око й міцніше вчепився рученятами у свого орла.

— Не щипайся! — мовив той. — Нічого тобі лякатися, мов кроликові, хоч ти й схожий на кроля. Ранок чудовий, і вітерець не сильний. Що є кращого за політ?

Більбо хотів сказати: “Тепла купіль, а потім пізній сніданок на моріжку”, та передумав узагалі щось казати, лише трішечки послабив свій стиск.

Через добру часину орли, мабуть, запримітили зі своєї карколомної висоти те місце, до якого прямували, бо почали знижуватися великими спіралями. Знижувалися вони довгенько, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля вже була набагато ближче; внизу видніли дерева, на вигляд нібито дуби та берести, й широкі порослі травою простори, а посеред усього того бігла річка. Але в одному місці дорогу їй заступав великий бескид, майже кам'яна круча. Той бескид неначе виростав із землі, й річка огинала його петлею; от ніби гори залишили вдалині серед рівнини свою сторожову вежу — чи якийсь велетень із велетнів докинув аж сюди, за багато миль, чималеньку скелю.

Тепер уже швидко, один по одному, спустилися на вершину бескиду орли, зсаджуючи своїх вершників.

— Прощавайте! — прокричали вони. — Щасливої мандрівки, де б ви не мандрували, аж поки наприкінці вас привітають ваші рідні гнізда!

Так заведено в орлів казати на прощання.

— Хай вітер під вашими крильми донесе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць, — відказав Гандальф, який знав, що треба відповісти на таке побажання.

Отак вони розпрощалися. І хоч згодом повелитель орлів став царем усіх птахів і одержав золоту

корону, а його п'ятнадцять помічників — золоті міри (зроблено їх із того золота, яке їм дали гноми), Більбо їх більш не побачив — ото хіба здаля і дуже високо під час Битви п'яти військ. Та що про ту битву розповідається в кінці нашої книжки, тут про неї ми більше не будемо говорити. На вершині того кам'яного бескиду була площинка, від якої вниз до річки вела добре вторована стежка з багатьма сходинками. Далі через річку був брід — величезні пласкі камені вели до лугів. Біля підніжжя бескида вони побачили невелику печеру — привітну на вигляд, із всіяною камінчиками підлогою. Тут і зібрався весь загін, щоб обговорити, що робити далі.

— Із самого початку я мав на увазі переправити вас усіх живими й неушкодженими (по змозі) через гори, — сказав чарівник, — і нині при доброму керівництві й доброму талані я зробив це. Коли по правді, то я з вами забився набагато далі на схід, ніж збирався, адже, зрештою, все це — не моя пригода. Поки ваша пригода