Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта, котрого Толкунов обізвав «пнем». Коли б запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником – зовсім ще «салагою». То більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю – навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними…

Комендант, міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й розпорядився:

– Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом, один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть учинити збройний опір.

Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.

– Обідали? – запитав комендант. – У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…

– Спасибі, – подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу, чи навіть пшоняної каші з салом, що під грудьми аж засмоктало. – Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.

Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом, – звичайно, бутерброди це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.

Біля центру міста розшукувачів зупинив патруль.

– Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, – доповів старший наряду.

Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, і той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.

Біля комендатури справді стояла вантажівка – в задньому борті не вистачало двох дощок, і взагалі машина мала якийсь пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що бігає і півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат: у брудній замасленій гімнастерці, з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури та й ще не кажуть чому.

Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста.

Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:

– Солдат Павло Гончаренко. Мені соромно за автобат, в якому він служить!

Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, ще тільки розпалював себе, Бобрьонок одразу збагнув це – він не зовсім поділяв комендантову точку зору, бо зустрічав зовні недбалих і нехлюйськи одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи. Взяти хоча б Толкунова – мимоволі скосував на капітана, однак одразу осмикнув себе й попросив коменданта:

– Дозвольте нам поговорити з Гончаренком. Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих «смершистів», може, й справді цей зачучіверений солдат стане їм у нагоді.

– Прошу, – вказав на двері свого кабінету. Він залишив їх на самоті з шофером.

Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу боком повернувся і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Для чогось стягнув пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями – цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шофера, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

– Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та Бобрьонок зупинив його коротким жестом.

– Так… – відповів солдат.

– В якій частині служите?

– Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

– Угу, – кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. – І ті два офіцери чекали на дорозі?

– Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, я і загальмував. Хіба не можна?

– Можна, Гончаренко, нема тут криміналу. Вони обидва сіли в кузов?

– Я пропонував старшому до кабіни, але не схотів.

– Де висадили їх у місті?

– В центрі.

– І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

– Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

– Точно пам'ятаєте?

– Один з них казав, що там живуть.

– Коли казав?

– Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали. А офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу – питаю: куди потрібно? А старшбй і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

– Зможете їх упізнати?

– Чого ж… Дуже просто. Старшой – чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

– Не лисий?

– Хто ж його зна… У кашкетах обидва, чорного – того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно, а інших…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова – той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

– Почекайте тут. – І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на, Бобрьонка і, одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

– Маєте список військовослужбовців, які живуть у готелі? – запитав.

– Звичайно, всі зареєстровані в нас.

– А можна подивитися?

– Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема, старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

– Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? – попросив Бобрьонок.

– Елементарна справа.

– Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

– Як, дозвольте, це зрозуміти?

– Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

– Зробимо так, – запропонував, – мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима:

– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта