Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Мені поїхати з вами? — запитала Яна.

— Ні, — відповів я.

А завжди турботливий Мишко додав:

— Не чекай на нас і лягай спати. Ми повернемося пізно.

— Добре, — погодилась Яна.

Ми від’їхали і, глянувши на Яну в дзеркальце заднього огляду, Мишко нагадав:

— Скоро перше число.

Я кивнув.

Його дочку забрала дружина, уже багато років кожного першого числа вона одержувала від Мишка гроші, отож навіть за такої ситуації ми не могли позбавити дитину ні йогуртів, ні можливості ходити в нормальну школу. Адже це була Мишкова дитина.

Я бачив його дочку тільки на фотографії — на диво мініатюрна і дуже мила.

Уявив, як Мишко грозився своїй колишній дружині:

— Я висилатиму гроші тільки на дитину. Запам’ятай. Тільки на неї. Якщо ти витратиш хоч копійку на себе; якщо купиш із них собі хоч одну помаду чи яку-небудь ганчірку; якщо підеш за них у кафе чи влаштуєш прийом для своїх друзів; якщо дитині хоч чогось бракуватиме, я приїду й уб’ю тебе, і тоді мою дочку виховуватимуть гувернантки.

Занадто добре Мишко знав свою колишню дружину, щоб міг обійтися без подібних попереджень. І занадто добре знала вона його, щоб не сприйняти ці попередження серйозно.

І ось уже кілька років поспіль Мишко щомісяця висилав дочці гроші і був упевнений, що вони витрачаються виключно на неї.

Іноді, дуже рідко, він одержував від доньки листи і тоді ходив кілька днів мовчазний і замислений.

«Нічна Сова», «Великий Діамант», «Фішка», «З вечора до рання», «Муха». Усю ніч ми роз’їжджали між ними з однією і тією ж програмою: міняли сотню, сиділи на табуреті біля якого-небудь столу, пили коктейль, каву, робили п’ятнадцять-двадцять ставок, давали чайові, нас просили: «Приходьте до нас ще», ми відповідали: «Обов’язково».

Ніякої втіхи.

У «Нічній Сові» рулетки були оснащені пристроєм, що дуже нагадував гальмові колодки на автомобілі. Після обережного натискання педалі колесо рулетки здригається і замість того, щоб зупинитися на «сімнадцятьох», кулька зупиняється на «тридцяти чотирьох».

У «Великому Діаманті» грали змінними кульками, яких було десять чи дванадцять, і кожна з них була зі своєю полярністю, отже, зупинялася тільки біля одного, строго визначеного гнізда. Треба, щоб виграло «п’ятнадцять» — береш кульку номер чотири, «тридцять шість» — номер п’ять. А оскільки зовні кульки нічим не відрізнялися між собою, то вгадати, яку саме з них тримає у своїх пальцях круп’є, і де саме вона зупиниться, було практично неможливо, а відтак і виграти.

У «Фішці» круп’є змінював нахил колеса. Коли гравці робили ставки, він, обертаючи рулетку, трохи натискав на неї, і вона перехняблювалася. Візуально це було зовсім непомітно, зате завдяки даному трюку казино вигравало дев’ять ставок з десяти: кулька зупинялася тільки біля тих гнізд, на які не робилася ставка.

У «З вечора до рання» грали круп’є-професіонали, які не тільки зупиняли кульку на потрібному числі, але і задавали такий стрімкий темп грі, що ти просто не встигав вирахувати наступну ставку, якщо, звичайно, не був людиною-комп’ютером.

У «Мусі» послуговувалися класичними електронними магнітами. На стіні біля столу висіла відеокамера, тож від круп’є вимагалося єдине: стояти так, щоб при кидку кульки не закривати собою стіл, і давати можливість людям, які стежать за грою, повністю її контролювати.

Тільки в «Прибережному» рулетками ніхто не керував. Зате біля кожного з п’яти столів грали найняті казино гравці-професіонали, які вираховували з допомогою систем, відомих тільки їм, наступний виграш і ставили тільки на нього. З психологічної точки зору, вони діяли не просто блискуче, а віртуозно, тому що майже ніхто з гравців, крім цих професіоналів, не ставив на те число, на якому вже була чиясь ставка.

Наступного дня, а правильніше буде сказати наступної ночі ми побували в «Піратській Скрині», «У Зайця», в «Арлекіні», «Малому Діаманті — 1», у «Золотому Хвилерізі» і в казино з назвою «Біля перевалу», хоч до перевалу було кілометрів вісімдесят.

І знову нам не вдалося ніде виграти.

У «Піратській Скрині» умільці-круп’є користувалися тонюсінькими клейкими нитками. Варто було зробити ставку, як вони тут же, блискавично і непомітно, наклеювали їх на гніздо майбутнього виграшу, і кулька не попадала в нього. Наступне обертання рулетки — старі нитки розриваються, нові чіпляються, і знову ніхто не виграє.

У казино «Золотий Хвилеріз» усе так само залежало від спритності рук круп’є. Усі тридцять сім гнізд колеса рулетки були рухливими, і круп’є могли ледь-ледь піднімати край кожного з них. А оскільки під час обертання рулетки кулька встигає побувати біля більшості з гнізд, то потрапляли вони саме в ті, в які було вигідно казино.

У «Арлекіні», оздобленому різнокольоровими вітражами, офіціантки, одягнені в нібито італійські платтячка з білими фартушками, використовували висувні шипи. Так само й у «Малому Діаманті — 2».

А в «Малому Діаманті — 1» розпорядники гри «штовхали стола».

«Штовхання столу» — шулерська система, до якої круп’є вдаються так само часто, які гравці системи «червоне-чорне». Справа в тому, що при «штовханні» не потрібно ні переробляти рулетку, ні підключати стіл до комп’ютера. Досить побачити, що кулька наближається до небажаного гнізда — і штовхнути стіл:

— Виграло казино!

У колишньому матроському клубі, а нині ігровому будинку «У Зайця», персонал використовував шип, що висувався з дерев’яного гнізда, у яке була вставлена рулетка. Шип зупиняв кульку, а круп’є, який крутив рулетку, «підставляв» під нього саме те гніздо, яке мало виграти.

Ну а в казино з назвою